Початок цієї історії схожий на єврейський анекдот. Прийшов кременчуцький бізнесмен Моше Абарбанель до мера Тель-Авіва та запропонував запустити в місті трамвай. Але міський голова заперечив, мовляв, не потрібен нам трамвай, а збудуй, каже, кінотеатр! Такий діалог справді прозвучав узимку 1913 року. У ті часи Тель-Авів ще не був економічним центром, там мешкало трохи понад 1000 осіб. А тому мер Меїр Дізенгоф прорахував, що трамвайний транспорт буде нерентабельним. Проте синематограф, запевняв чиновник, необхідний, бо культурний розвиток містян — понад усе! І Моше Абарбанель взявся до справи. Далі на poltava-trend.
З Іспанії до Кременчука
Цей кременчуківець не був видатним політичним чи знаменитим релігійним діячем. Однак і він, і його пращури зробили чимало для єврейської нації. Далекий прабатько Моше — Ісаак Абарбанель — служив іспанському королю: став незамінним фінансовим консультантом. Він очолював єврейську громаду в Іспанії, захищав юдаїзм, допомагав розвивати та розповсюджувати стародавнє віровчення свого народу. Діти та онуки Ісаака Абарбанеля жили в Європі та Північній Америці, оселилися в африканських та азійських країнах. У цій великій родині — лікарі та педагоги, поети та художники, бізнесмени та економісти.
У другій половині XIX століття Хаїм Абарбанель оселився в Кременчуці. Тут він виховував улюбленого сина Моше, якому допоміг здобути хорошу освіту. Хаїм зумів виховати не тільки розсудливу, ерудовану людину, а й цілеспрямованого, старанного підприємця.
У молодому віці Моше вже мав репутацію успішного, чесного бізнесмена. Юнак став власником торгової та виробничої мануфактурної мережі в Кременчуці. Бізнес розширювався та приносив стабільний дохід. У магазинах та на підприємствах працювали сотні кременчуківців — євреї й українці.
Бізнесмен та меценат
Моше займався бізнесом та меценатством. Він дуже любив класичну музику та театральне мистецтво. А тому неодноразово фінансував культурні заходи. Він особисто запрошував до Кременчука відомих артистів із різних регіонів, дбав про місцевих талановитих людей, створив єврейський музичний театр. І звісно, активно цікавився новомодним мистецтвом — кінематографом. Тому охоче й навіть азартно прийняв пропозицію тель-авівського градоначальника.
На єврейській землі Моше Абарбанель опинився не випадково. Влітку 1911 року він привіз до Тель-Авіва своїх синів — Хаїма та Зеєва. Він хотів, щоб діти теж здобули хорошу освіту, проте за часів царської влади таке бажання здійснити було непросто. В імперії діяв закон, який обмежував кількість єврейських дітей у навчальних закладах.
Моше свого часу пощастило — він встиг посісти місце в гімназії. А його синам відмовили, попри “фінансові зусилля” батька — відомого в Кременчуці бізнесмена. Подейкували, що хтось із державних розпорядників мав особисту ворожість до Абарбанеля. Закон про єврейських учнів цей таємничий ворог використав вміло та вчасно.
Усі містяни на одному сеансі
Моше залишив дітей у Тель-Авіві, але ненадовго. Через два роки Абарбанель-старший та його дружина Хая оселилися поряд із синами. Моше назавжди завершив усі свої комерційні справи в Кременчуці, але з притаманної йому енергією почав освоювати бізнес-сферу на новому місці. Кінотеатр, так кінотеатр!
Місцева влада виділила для забудови ділянку на розі Пінес та Лілієнблюм. Проєкт обговорювали на засіданні міської ради. Ухвалили рішення: зал для глядачів потрібно зробити такого розміру, щоб там розмістилися всі жителі міста водночас. Так і вийшло — у збудованому кінотеатрі було 1100 місць. Крім того, там облаштували 6 лож, гальорку та навіть визначили стоячі місця біля спеціальних поручнів.
У ті часи в Тель-Авіві не було електромережі, кінообладнання та лампочки отримували енергію від переносного генератора. З Австрії привезли крісла, полотно для екрана та завісу. Купили французький кінопроєктор.
Крім того, зробили протипожежне приміщення, оббите залізом: для зберігання та перемотування кіноплівки, яка виготовлялася з легкозаймистого матеріалу. Пожежі в кінотеатрах на той час не були рідкістю, а тому біля сцени передбачливо встановили водяну помпу.
22 серпня 1914 року глядачів запросили на перший кіносеанс. Містяни дивилися історичну драму “Останній день Помпеї”. Наступного дня на екрані з’явилися гладіатори, що повстали — показували фільм “Спартак”.
Небесні “декорації”
Новому культурно-розважальному закладу дали пафосне ім’я — “Еден”, що в перекладі з івриту означає “рай”. Кінотеатр став модним “райським місцем”, тут тусувалися прості містяни та місцевий бомонд. Різноколірні вогники гірлянд на стінах та весела музика манили відвідувачів. “Еден” став якщо не раєм, то вже точно втішним оазисом серед напівтемних вечірніх кварталів.
На початку XX століття регіон, де розташовувався Тель-Авів, був під владою Османської імперії. Усі кінопрем’єри безплатно відвідував авторитетний гість Хасан Бек — турецький керівник округу Яффо. Цікаво, що деякий час третина прибутку від показу фільмів використовувалася для будівництва мечеті — так наказав Хасан Бек. Після Першої світової війни в Тель-Авіві влаштувалися англійці, які також насолоджувалися кіномистецтвом в “Едені”.
Тим часом Моше Абарбанель продовжував бурхливу діяльність. Невтомний кременчуківець відкрив кафе неподалік кінотеатру. Його дружина пекла пироги, робила морозиво зі згущеним молоком та горіхові тістечка. Чай розливали з величезного самовара, який на замовлення Моше виготовили на заводі Кременчука і привезли в Тель-Авів.
До того ж за розпорядженням Моше біля стін ілюзіону влаштували літній театр без даху. У перервах між кіносеансами виступали місцеві артисти, показували невеликі вистави. Публіка була в захваті від драматичних видовищ просто неба: зірки або хмари ніби служили додатковою декорацією.
Непереможний конкурент
Показ німих фільмів в “Едені” супроводжувався музикою. Мелодії виконували відомі в місті скрипалі та піаністи. А на віолончелі грала Естер Абарбанель — дочка Моше. На кіносеанси навіть запрошували оперний хор.
Власник “Едену” привіз з Англії новинку — електричний клавішний інструмент, за допомогою якого створювали аудіоефекти, наприклад, звуки вибухів, шум моря, тупіт коней та інші. У 1930 році в кінотеатрі вперше показали звуковий фільм — “Божевільний музикант”.
Моше Абарбанель був монополістом у галузі місцевої кіноіндустрії два десятки років. У 1930-х роках у різних районах Тель-Авіва відкрили 9 кінотеатрів. “Еден” неминуче почав втрачати популярність.
Після смерті Моше у 1961 році кінотеатром деякий час керував Зеєв Абарбанель-молодший. У цей час активно розвивалося ізраїльське телебачення, яке стало непереможним учасником боротьби за глядачів. Кінотеатри важко витримували конкуренцію, деякі з них закривалися. “Еден” припинив роботу у 1970-х роках. Помешкання викупили: кінотеатр став банком. Але будівля була надто старою, а тому й нові власники через кілька років покинули її.
На початку XXI століття будинок уже не експлуатувався, але залишався історичною пам’яткою міста. Внутрішні перегородки колишнього кінотеатру були демонтовані, лише зовнішні стіни нагадували час зародження кінематографа в Тель-Авіві. У 2016 році місцева влада запланувала реконструювати легендарну споруду та зробити готель.
Використані джерела:
