Коли звучить «Запорізький марш» у виконанні бандури, здається, ніби сама історія України прокидається від сну — горда, нескорена та жива. Цю могутню мелодію українцям подарував сліпий кобзар із Полтавщини — Євген Адамцевич, людина, чия доля стала символом боротьби за національну пам’ять. Ім’я цього легендарного музиканта відоме далеко за межами музичних кіл, адже саме він вдихнув нове життя в давню традицію, ставши голосом тих, хто не мав змоги говорити сам. Дізнаємося, яким був шлях цього талановитого полтавця. Далі на poltava-trend.
Дитинство та юність Євгена Адамцевича
Євген Олександрович Адамцевич народився 19 грудня 1903 року в селі Солониця поблизу Лубен. Майбутній музикант з’явився на світ у родині станційного службовця. У дворічному віці він перехворів на вітряну віспу, внаслідок чого повністю втратив зір. Мати Євгена захоплювалася драматичним мистецтвом, тому часто брала сина на вистави до міста Ромни на Сумщині, де вже тоді діяв театр. Батько, маючи гарний голос, дуже любив співати українські пісні, які маленькому Євгену надзвичайно подобалися. Згодом кобзар зізнавався, що має найтепліші спогади про дитинство — особливо про ті моменти, коли відвідував театр із матір’ю чи слухав батьківські співи.
Одинадцятирічного Євгена віддали до школи для сліпих дітей у Києві. У цьому закладі він зарекомендував себе як один із найздібніших учнів. Згодом родина переїхала із Солониці до Ромен і забрала хлопця додому. Грати на бандурі Євген навчився у талановитого бандуриста та торбаніста Мусія Петровича Олексієнка. Підліток сам звернувся до музиканта з проханням позайматися з ним у 1925 році. На диво, Олексієнко погодився — причому абсолютно безплатно. Утім, стосунки вчителя та учня спершу складалися непросто: бандурист часто сердився, бо пальці юнака не слухалися. Згодом Євген Олександрович зізнавався, що тоді йому безмежно не вистачало зору.
Хлопець навчався у майстра близько двох років і згодом дуже жалкував, що не встиг засвоїти весь багатий репертуар учителя. Зокрема, не вивчив жодної думи — навіть таких рідкісних, як «Про Марусю Богуславку» чи «Про козака Голоту». Шкодував і про інші інструментальні твори, які більше ніколи й ніде не чув. Зі свого боку Олексієнко згодом присвятив обдарованому учневі пісню під назвою «Доля темного Євгена».
Становлення Адамцевича як музиканта
У 1920-х роках місто Ромни, розташоване на Сумщині, було одним із найяскравіших культурних центрів Лівобережної України. Тут діяв драматичний театр, активно працювали клуби й будинки культури, де регулярно виступали кобзарі. У місті базувалася також мандрівна капела імені Леонтовича, а місцеве товариство «Просвіта» об’єднувало навколо себе численні творчі ініціативи. Особливо знаковими були Іллінські ярмарки, які щороку збирали до 120 тисяч гостей — вдесятеро більше, ніж мешканців міста. Саме в такому насиченому культурному середовищі формувався музичний світ Євгена Адамцевича.
Попри сліпоту, майбутній кобзар із ранніх років тягнувся до музики й згодом опанував гру на скрипці та кларнеті. Його талант помітили, і він приєднався до Роменської капели імені Леонтовича, яку на той час очолював кобзар Іван Положай. Згодом цей колектив об’єднався з миргородськими музикантами, і у 1927 році Адамцевич почав виступати вже у складі Миргородської капели бандуристів, а також давав приватні концерти на Полтавщині, Харківщині та в Криворіжжі.
Гру Адамцевича високо цінували сучасники. Особливо захоплювався нею бандурист Єгор Мовчан, який казав, що звучання його бандури нагадує гру одразу двох інструментів. На відміну від більшості колег, Адамцевич грав не фалангами пальців, а цілими пучками, що надавало музиці особливої сили й глибини. Через це він часто здирав пальці до крові — настільки, що іноді не міг застібнути ґудзики. Концерти проходили з аншлагами: сільські клуби були переповнені, публіка не відпускала музиканта до самого ранку. Він грав по 5–6 годин без перерви.
Особливе місце у творчому становленні Адамцевича займає його знайомство з мелодією, яка назавжди поєднала його ім’я з українською музичною традицією. У 1926 році він уперше почув першу частину «Запорізького маршу» у виконанні свого наставника Івана Положая. Натхненний мелодією, Євген додав до неї другу, мажорну частину, яку склав сам. Упродовж наступних років він безперервно працював над цим твором, удосконалюючи й шліфуючи звучання. Так народилася версія «Запорізького маршу», яка згодом стала символом української свободи та національної гідності.
Особисте життя музиканта
У 1927 році Євген Адамцевич одружився з Лідією Парадас — жінкою, яка була на два роки старша за нього й походила з поважної інтелігентної родини. Лідія Дмитрівна закінчила гімназію, вільно володіла кількома іноземними мовами та була надзвичайно начитаною. У їхньому домі завжди були книги, і вона часто годинами читала чоловікові вголос — день у день. Їхня старша донька Лариса питала: «Чи знайдеться щось, чого ви ще не прочитали?».
Шлюб Адамцевичів будувався не на розрахунку, а на глибокій прихильності та повазі. Як згадувала Лариса, одного разу сусідка запитала Лідію Дмитрівну, навіщо вона обрала життя зі сліпим кобзарем. Пізніше і сама Лариса ставила матері це запитання. Вона трохи образилася й відповіла: «Звикли тепер усі до розкошів… А я, проживши життя з твоїм батьком, мала тільки задоволення. І ніколи не нарікала на долю».
Після весілля Адамцевич покинув Роменську капелу імені Леонтовича та розпочав самостійну концертну діяльність як соліст-бандурист. Разом із дружиною він об’їздив безліч міст і сіл України, виступаючи в клубах, будинках культури й на народних гуляннях. Коли діти підросли, Лідія не лише супроводжувала Євгена в поїздках, а й виступала з ним на сцені, іноді виконуючи вокальні партії.
У подружжя було троє доньок — Лариса, Ірина та Тетяна. Вдома батьки бували рідко — життя кобзаря вимагало постійних поїздок. «Приділяти нам особливу увагу не вдавалось, — згадувала молодша Тетяна. — За няню була старша сестра Лариса». Попри це, атмосфера у родині була теплою й глибоко шанобливою, побудованою на любові до музики, книг і взаємній підтримці.
На початку 1930-х років Адамцевич написав пісню «Чом на серці у мене журба?». Через цей твір начальник Роменського НКВС бив кобзаря, гримав по столу наганом і погрожував «вибити з нього сліпого чорта й зробити зрячим». Євгена Олександровича не тільки били, а й вивозили за місто, де взимку кидали незрячого в яр, а бандуру трощили.
У 1939 році Адамцевич став учасником Республіканської наради кобзарів і лірників у Києві, а у 1940 році — Всесоюзної наради народних співців у Москві.
Сім’я мешкала у власному будинку поблизу залізниці Ромни — Ромодан. Після війни доньки повиходили заміж та роз’їхалися в різні регіони України.
Життя Адамцевича після Другої світової війни
Післявоєнний період став для Євгена Адамцевича одночасно часом творчої зрілості та нових випробувань. Його ім’я вже знали в багатьох куточках України — як самобутнього кобзаря з потужною манерою виконання й унікальним репертуаром. Він продовжував виступати з бандурою, подорожуючи містами та селами, але вже в умовах радянської ідеологічної цензури, що з підозрою ставилася до традиційної народної культури. До того ж музикант не мав офіційного трудового стажу, тому залишився без пенсії, а отже — без засобів до існування.
Щоб якось вижити, бандурист виступав на роменському базарі. Як сам казав, робив це не лише заради грошей, а й за покликом душі. Тим часом радянська влада розцінювала його гру як жебрацтво. Бували випадки, коли міліціонери вивозили його за місто й залишали сліпого кобзаря на безлюдді, або ж навіть заарештовували. Два повоєнні десятиліття стали, мабуть, найважчими в житті музиканта, однак добрі люди не дали йому загинути.
Надія на повернення Адамцевича у світ великого мистецтва з’явилася у другій половині 1960-х років. Його почали запрошувати на наукові музичні конференції та різні публічні виступи. У 1969 році кобзар вирішив, що світ готовий почути його шедевр. Через 43 роки після створення «Запорізький марш» прозвучав у геніальній обробці диригента Київського оркестру народних інструментів Віктора Гуцала. Твір підкорив зал столичного Театру опери й балету. Глядачі стоячи аплодували «Запорізькому маршу».
Народний артист України Сергій Козак, який був присутній на тому концерті, згадував, що Адамцевич виконав твір тричі — на вимогу публіки, порушивши попередню домовленість не виконувати його більше ніж двічі. Ніхто навіть не подумав дорікнути сліпому кобзареві. Навпаки — у залі відбулося щось надзвичайне. Згодом «Запорізький марш» в оркестровці Віктора Гуцала став невіддільною частиною більшості урочистих подій в Україні. До речі, на Полтавщині проходить фестиваль «Взяв би я бандуру».
Останні роки життя і смерть Адамцевича
У свої останні роки Євген Адамцевич продовжував творити та виступати, хоча й рідше, ніж раніше. Разом із дружиною Лідією Дмитрівною він і далі гастролював, даючи концерти. У 1970 році бандурист виступив у Москві в Інституті світової літератури. У 1971 році його запросили до Ленінграда. Згодом він виступав і на Чернечій горі біля могили Шевченка. Та незабаром почалася друга хвиля переслідувань кобзарів та бандуристів. Хворий Адамцевич разом із дружиною переїхав до доньки у село Холмівка Бахчисарайського району в Криму. На новому місці він пробув лише три тижні.
Євген Адамцевич помер 19 листопада 1971 року на операційному столі. Сліпому кобзареві проводили операцію з видалення каменя в жовчному міхурі. Поховали його в Холмівці, на сільському кладовищі. На момент смерті йому було 68 років.
У свої останні роки Адамцевич почув «Запорізький марш» у виконанні Державного оркестру народних інструментів. Та йому так і не судилося дізнатися, що радянська влада заборонила цей твір через його схожість із мелодіями січових стрільців — символом українського національного опору.
На жаль, сліпий кобзар не дожив до тих днів, коли «Запорізький марш» почав лунати на мітингах за незалежність України, ставши фактично другим національним гімном і одним із найвпізнаваніших символів країни.
Джерела:
