Як у Красногорівці знімали культовий фільм “Пропала грамота” та чому його не зняли в Решетилівці

1972 року в селі Красногорівка на Полтавщині та в ближніх селах знімали культовий фільм “Пропала грамота”. Сюжет однойменної повісті М.В.Гоголя переробив для кіно поет Іван Драч, який переписував текст до восьми разів: або керівництво щось укотре не влаштовувало, або грошей на певні епізоди бракувало… Першим режисером фільму став Віктор Гресь, та його бачення стрічки не сподобалось керівництву. Це була не комедія згідно сценарію Драча, а лірично-романтична оповідь. Актора Івана Миколайчука у ній, до речі, теж не було. Потім режисером поставили Бориса Івченка, основною умовою якого було дати головну роль козака Василя саме Миколайчуку, який за сценарієм під наглядом нечисті мав доставити листа до імператриці Катерини ІІ у Петербург. Вклад Івченка в створення стрічки чималий, але багато критиків наголошують, що насправді фільм зробив Миколайчук. По-перше, він зробив його тим, що ідеально “вріс у шкіру” головного героя, а по-друге, доклав рук до музичного оформлення і режисури. Він обрав і лейтмотив фільму — “Козацький марш”, а безтолкові цензори навіть не допетрали, що то за пісня, і, вирізавши чимало дорогих серцю “неблагонадійного націоналіста” Миколайчука інших епізодів, марш залишили…Далі на poltava-trend.

То як же відбувалися зйомки неперевершеного фільму на Полтавщині?

Учора селяни — сьогодні актори

У Красногорівці Великобагачанського району (нині вона належить до Білоцерківської громади Миргородського району) знімали більшість сцен фільму (ще деякі в музейному комплексі Петергоф неподалік Петербурга). Місцеві кажуть, що режисерів у Красногорівку заманила її природа. Про тутешні краєвиди, які звели до мінімуму необхідність у декораціях, знаменитий кінорежисер Сергій Параджанов згодом скаже: “Ну нарешті я побачив Україну, а не Карпати. Така краса..”.

Місцеві жителі, які брали участь у масовці фільму (фото з Красногорівського краєзнавчого музею)

Між тим, у місті Решетилівка на Полтавщині подейкують, що кіношники хотіли зняти фільм у їхніх краях. Так, за словами місцевого жителя Ю.Назаренка, коли він свого часу чергував у приймальні першого секретаря райкому компартії в Решетилівці Івана Трутня, одного дня до керівника прибули два інтелігентні мужчини зі столиці. Вони запропонували Івану Пилиповичу провести зйомки фільму “Пропала грамота” на Решетилівщині, зокрема у Плосківській та Демидівській сільрадах, бо тут траплялося чимало хат із соломяними стріхами, були в наявності вже рідкісні на тоді воли та й електродротів, які б не мали потрапляти в кадр, траплялося небагато. Але Іван Трутень пропозицію відкинув, бо не схотів, щоб Решетилівський район глядачі кіно сприйняли як відсталий…

В епізоді фільму за спиною І.Миколайчука килим, що дуже схожий на решетилівський рослинний килим

А от красногорівцям випала вдача зіграти у багатьох епізодичних ролях стрічки. Розповідають, що після того, як по селу пішла чутка, що тут зніматимуть кіно і людям можна в  цьому взяти участь — з пів села прибуло на місце подій. Для масовки, приміром, відбирали не всіх бажаючих, але й репетицій не проводили. Зазвичай селянам давали загальні інструкції, як діяти в кадрі.

Зіграла відьму й купила годинника на зарплату

Колоритних спогадів про ті дні у селі й досі дуже багато. Ось лише деякі з них. Місцева жителька Ольга Кропивка згадувала, як селян вдягали в українські сорочки та спідниці з мішковини. 

І справді підтягувалися люди до сільського клубу.  Там за них бралися гримери й перукарі, костюмери. Наприклад, жіноцтву видавали сорочки, плахти з грубої тканини, пояси, дівчатам ще й  червоні стрічки в коси. А старші жінки вдягали корсетки, фартухи та важкі намітки, які їм накручували на голови з кількох метрів тканини. А коли селян повністю перевдягли й загримували, то автобусом везли на місце зйомок. Там їх чекали невідомі досі камери, освітлення, декорації. Тим, хто брав участь у масовці,  платили від трьох рублів у день. А тим, хто отримав головніші ролі, до восьми з половиною, а за роль зі словами бувало давали й 15 карбованців. Це на ті часи було непоганим заробітком. Ользі Кропивці випало зіграти одну з відьом у пеклі. Згодом “відьма” навіть годинника собі на зарплату придбала.

Актори після зйомок у Красногорівці. Фото з Красногорівського краєзнавчого музею

80-річний Володимир Михайлик з Красногорівки свого часу згадував, що мав справжнє козацьке походження. Коли шукали міцних хлопців для однієї зі сцен, натрапили на нього та Леоніда Рябченка й Миколу Філоненка. Михайлика вдягли по-козирному, зокрема в песцеву шапку та сукняні сап’янці, а двох інших односельців дещо простіше. Їх задіяли у сцені повернення Василя з Петербурга і зустрічі з коханою Галею. Чоловік згадував, що коли їх накушкали одягом у спеку і всадили на коней без сідел то, “разів сім одне й те ж знімали”. Хоч непросто було, проте видали зарплату за сцену по 12 карбованців та 60 копійок. “Актори” із зарплатнею — зразу в ресторан, накупили все, що треба для хорошого застілля і гостинців для домашніх.

Від Миколайчука віяло надзвичайною силою й міццю

Місцева жителька Алла Стеценко пригадувала, як знімалася в кількох епізодах. Раз попросили зіграти дівчину Василя. А вона впустила з рук відро, коли він на неї поглянув і на прохання режисерів не зметикувала підняти в кадрі цеберку. Тоді  на її роль поставили іншу. А режисери переглядали зняте й жартували, як сільське дівча “строїло глазки” та “вибивало поклони” перед Миколайчуком…

Селянам, особливо жіноцтву, дуже сподобалися актори, які оселилися в їх оселях, їхні характери, поведінка, костюми. Місцеві дівчата очей не зводили-милувалися незнайомцями-акторами на конях. Ті красені з оселедцями на головах скачуть по селу, тримаючи прапори та жартують-зачіпають дівчат, а вони у відповідь — хіхоньки. Селяни навіть зауважували, що знімальна група, хоч і знаменитості ніби, а вражали простотою, полюбляли поїсти як усі люди. У місцевому ресторані, де харчувалися актори, помітили, що Миколайчук любив смажену на маслі цибулю з помідором, солодким перцем і яйцем. 

Сельчани й досі згадують про знімальну групу з теплом, а фільм, звичайно ж, називають улюбленим. Деякі з жінок зізнавалися, що коли Іван Миколайчук проходив поруч, від нього віяло надзвичайною силою і міццю. Люди поважного віку кажуть, що то були дружні, запальні хлопці, які ще й співали гарно. У фільмі ж неперевершено співало насамперед тріо Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська і Марія Миколайчук. Любили співачки  й у перерві між зйомками заспівати з сільськими жінками. Ніна Матвієнко часто згадувала Красногорівку, місцеву природу і її людей. А вони розказують, як співачка під час зйомок виходила з чоловіком гуляти. Раз вийшли отак, а тоді сіли на якісь горбочки, цілувалися. А на другий день побачили, що то старі могили…

“Пекло” облаштували в сусідньому селі

Цікаво, що Іван Драч, віддавши режисерові сценарій, дозволив робити з ним все, що заманеться. І вийшло так, що більшість найвдаліших моментів це були імпровізації. Та спонтанність і вседозволеність не просто не вийшли стрічці боком, а зробили її ще кращою ніж уявлялося.

Коли за сценарієм фільму треба було зобразити масштабний бій, виникла потреба задіяти кінний полк, але доставити такий з мосфільму на Полтавщину коштувало захмарних грошей. Тому “розрулили” ситуацію так, ніби бій відбувся за кадром. А як його наслідок показали трупи людей у полі, поруч коней без вершників. Тут і опудала численні допомогли, і чимало людей, яких гукнули у масовку. Тож “трупів” було море і епізод вийшов як треба. Коней для акторів позичали у місцевому колгоспі. 

Селяни кажуть, що “пекло” знімальна група облаштувала сусідньому селі Герусівка: там у котлах сиділи грішники, валував бутафорський  дим. Людям було дуже незвично й коли випустили пару, що нагадувала ранковий туман. Бо одну з ранкових сцен насправді знімали по обіді. А ще, коли козак біг по воді (а насправді по дошках під нею). Красногорівці милувалися як тутешню хату-мазанку  гості викупили в людей на певний час та її переробили для кіна. Там з’явилися  красиві глечики, піч, очеретяний дах, на ганку різьблені стовпи, а поруч — колодязь бутафорський. 

Цікаво було багато і під час зйомок у Петербурзі, і в багатьох сценах, які кляті цензори так і не допустили до глядачів. Бо ж у кіно було іронічно зображено Катерину ІІ та через ряд інших зауважень. Особливо керівництву не сподобалося, як у першому варіанті козак дав ляпаса цариці. 12 років фільм не допускали до глядача! Було знищено всі його копії крім однієї, яка збереглася в особистих речах київського чиновника (він любив вмикати кіно про “козачків” іноземним гостям). Прем’єра фільму відбулася аж 1984 року в Києві. Іван Миколайчук помер вже за три роки по тому, а Борис Івченко 1990-го. 

Фільм “Пропала грамота” немає жодної професійної кіновідзнаки. Щоправда він посів 12-те місце в сотні найкращих українських стрічок усіх часів, її склали в Національному центрі О.Довженка. Та відсутність нагород абсолютно неважлива. Бо мало фільмів мають таку відзнаку мільйонної народної любові, як у цієї феноменальної стрічки великої сили. 

Нова ідея: відправити Василя тепер уже до кремля!

У лютому 2022 року з’явилася інформація, що одна львівська творча студія вирішила створити цікаву повнометражку. Комедія, яку повинен був зрежисерувати Ахтем Сеітаблаєв, мала стати ремейком на стрічку “Пропала грамота”. Ініціатори ідеї зазначали, що її сюжет буде схожий на попередній, але замість козаків будуть представник Збройних Сил України, які повезуть термінову телеграму до кремля. Автори одразу розпочали збір коштів на фільм, але згодом розгорнулася повномасштабна війна… Та як би там не було зі зйомками, українці точно впевнені, що усі заплановані повідомлення до кремля наші ЗСУ точно доставлять і в кіно, і в реальності.

Comments

.,.,.,.