Михайло Кравченко: життя і мистецтво великого кобзаря

Михайло Степанович Кравченко був одним із найвидатніших кобзарів Полтавщини на зламі XIX–XX століть. Його майстерність високо цінували такі діячі української культури, як Микола Лисенко, Леся Українка та Опанас Сластіон. Життя великого музиканта було сповнене труднощів, але він зумів їх подолати й здобути визнання. Дізнаємося, яким був життєвий шлях цього відомого полтавського митця. Далі на poltava-trend.

Що таке кобзарство в Україні?

Кобзарство — це унікальне явище української музичної та культурної традиції, пов’язане з виконанням пісень під супровід кобзи чи інших струнних інструментів, зокрема ліри. Кобзарі — носії цієї традиції — виконували думи (епічні пісні про долю народу, історичні події та героїв), псалми, народні пісні й авторські твори.

Початки кобзарства сягають у глибину століть. Ще в середньовіччі в Україні існували мандрівні співці-лірники, які за допомогою музики передавали народні легенди, епос і моральні настанови. У XVII–XIX століттях кобзарство досягло розквіту. Саме тоді сформувався впізнаваний стиль виконання, з’явилися репертуари, розвинулася техніка гри на кобзі та лірі.

Кобзарі були не лише музикантами, а й хоронителями національної пам’яті та моралі. Їхні пісні розповідали про боротьбу за свободу, народні традиції, історичні події, а також слугували засобом духовного виховання молодого покоління. Часто кобзарі виступали на ярмарках, у селах і містах, збираючи навколо себе слухачів та творячи живу спільноту, об’єднану любов’ю до української культури.

Згодом кобзарство стало символом української ідентичності. Великі композитори й письменники, такі як Микола Лисенко, Леся Українка та Панас Мирний, надихалися творами кобзарів, що допомагало зберігати традицію й передавати її новим поколінням.

Дитячі роки та становлення Кравченка

Михайло Степанович Кравченко народився 27 грудня 1858 року в селі Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії в селянській родині. З ранніх років йому доводилося багато працювати. Батько навчив його плести мотузки — цим ремеслом Михайло згодом заробляв на життя й допомагав утримувати сім’ю.

У п’ятнадцять років майбутній кобзар захворів на золотуху. Хвороба не лише позбавила його зору, а й докорінно змінила життя. Уже в підлітковому віці Кравченко виявив дивовижну стійкість і наполегливість. Попри сліпоту, він прагнув до саморозвитку та навчання. У сімнадцять років Михайло почав опановувати кобзу під керівництвом відомих тоді кобзарів Самійла Яшного та Федора Гриценка-Холодного. Приблизно дев’ять місяців він наполегливо вчився виконувати думи, осягав техніку гри й основи народного епосу.

Жив кобзар у великій бідності. Окрім власної сім’ї, Михайло піклувався ще й про родину хворого брата. Щоб прогодувати близьких, він змушений був багато працювати, плетучи мотузки на продаж. Ця праця, хоч і була одним із небагатьох доступних занять для сліпих, відбирала багато часу та сил, заважаючи заняттям музикою. Сам Кравченко згадував: «Як пов’єш отих вірьовок з місяць — то з пучок дванадцять шкір злізе, куди вже там грати?»

Музичні й поетичні здібності Михайла виявилися ще змалку. Талант імпровізатора й уміння щиро виконувати думи зробили полтавця одним із найвідоміших кобзарів не лише на рідній Полтавщині, а й далеко за її межами.

Яким був великий кобзар?

Михайло Степанович Кравченко був людиною середнього зросту, кремезним, із майже круглою головою та темно-русявим чубом. Його обличчя, за описом художника Опанаса Сластіона, вирізнялося доброзичливим і привітним виразом. Кобзар був скромним, мужнім, рідко розповідав про себе. Його зауваження відзначалися точністю, а думки — здоровим глуздом і ясністю.

Репертуар Кравченка на зламі XIX–XX століть був досить різноманітним. Він охоплював думи, псалми та народні пісні. Проте під впливом зовнішніх обставин кількість дум із часом зменшилася. Як розповідав сам Кравченко Григорію Хоткевичу, він багато чого забув або «викинув із голови» через переслідування, вважаючи, що тепер це «не потрібно».

Особливістю виконання Михайла була імпровізація. Думи він не повторював дослівно, а вставляв нові слова, вирази чи навіть цілі рядки. Як розповідав кобзар, це природний процес: «Іноді й коротко, а іноді й довше буде… То забудеш — інша вигадка, або від іншого згадаєш щось». Його голос не був ідеальним за тембром, проте виконання дум відзначалося виразністю та емоційною глибиною.

На початку XX століття Кравченко здійснював публічні поїздки та виступи. У 1902 році за підтримки Опанаса Сластіона він побував на кустарній виставці у Петербурзі, де виконував думи й народні пісні. У тому ж році брав участь у XII Археологічному з’їзді у Харкові, а у 1905 році — у XIII Археологічному з’їзді в Катеринославі, також побував в Одесі та Ялті. У Москві вже тоді намагалися записати його виконання на фонограф. У 1904 році запис його гри здійснив В. Шевченко. Ці матеріали зберігаються в ІМФЕ в Києві.

Михайло Кравченко часто знайомився з відомими культурними діячами того часу. Одного разу йому пощастило зустрітися з Володимиром Короленком. Візит до письменника справив на поводиря кобзаря сильне враження. Він писав, що Короленко зустрів Михайла тепло й шанобливо, проявивши щирий інтерес до музики та особистості кобзаря.

«Йшов я тоді додому і думав: Ні, не старець дядько Михайло, коли йому такі люди йдуть у дружбу», — згадував поводир музиканта.

«Чорна неділя у Сорочинцях» та записи дум Михайла Кравченка

У 1905 році Михайло Кравченко став свідком селянського повстання у своєму рідному селі Великі Сорочинці. Ці події глибоко вразили кобзаря, і він створив дві важливі думи: «Чорна неділя у Сорочинцях» та «Про сорочинські події 1905 року». Тоді до села надіслали каральний загін під керівництвом помічника миргородського повітового справника Барабаша. Напади каральних загонів повстанці відбили, при цьому Барабаш загинув. 

У ніч на 22 грудня до Великих Сорочинців прибув другий каральний загін — цього разу з двома гарматами. Його очолював статський радник Полтавської земської управи Філонов. Повстання було придушене, а карателі після цього провели масові арешти й жорстоко знущалися з селян.

Пізніше думу «Чорна неділя у Сорочинцях», створену під впливом трагічних подій, записав Володимир Короленко. Письменникові вдалося зберегти унікальне виконання та емоційну виразність автора. Другу думу — «Про сорочинські події 1905 року» — записав Опанас Сластіон. У 1908 році обидві думи записав Філарет Колесса, що забезпечило їх збереження для історії українського кобзарства.

У 1911 році Кравченко виступав у Москві та на концерті пам’яті Тараса Шевченка у Києві. Разом з кобзарями Терентієм Пархоменком і Петром Древченком він створив думу «Як на славній Україні кобзарі-лірники проживали», присвячену важкому становищу кобзарів і лірників та їхньому переслідуванню поліцією.

Останні роки життя та пам’ять про Михайла Кравченка

Бідність, поневіряння та вимушені багатоденні подорожі підірвали здоров’я Михайла Кравченка. Народний музикант, чия душа й голос були віддані кобзарській справі, пішов із життя у віці 57 років. Кобзар помер у рідному селі Великі Сорочинці на Полтавщині у квітні 1917 року.

Після смерті видатного кобзаря його кобзу, довірену Опанасу Сластіону, передали до Миргородського краєзнавчого музею. Тут інструмент зберігається й досі як неоціненна реліквія музичної та культурної історії краю. Опанас Сластіон створив п’ять портретів музиканта, а поет Максим Рильський присвятив йому вірш «Кравченко у Короленка».

Пам’ять про Михайла Кравченка увічнена й у монументальному мистецтві. У 1972 році на вершині Миргородської гори, поблизу дороги Миргород – Великі Сорочинці, було встановлено пам’ятник майстру. На цільній брилі пісковика у формі скелі висічено барельєфне зображення кобзаря в момент виконання думи, під яким зазначено роки його життя: 1858–1917. На інших гранях пам’ятника викарбувано ім’я музиканта та рядки з думи «Чорна неділя у Сорочинцях».

Авторкою пам’ятника стала скульпторка Лідія Твердянська. У 2020 році монумент внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України місцевого значення як пам’ятку монументального мистецтва.

Ім’я Михайла Кравченка продовжує жити в історії Полтавщини та української культури — як символ кобзарського духу, мужності й відданості народному мистецтву.

Джерела:

1. http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Kravchenko_M_S 
2. http://pkm.poltava.ua/ua/3054-do-165-ji-richnitsi-z-dnya-narodzhennya-kobzarya-mikhajla-kravchenka.html 
3. https://velykosorochynska-gromada.gov.ua/news/1713851990/ 
4. https://dovidka.biz.ua/vidomi-ukrayinski-kobzari/
5. https://www.pisni.org.ua/persons/1082.html