Було колись в Україні славетне кобзарство!

Колись в Україні було багато мандрівних співців — лірників і кобзарів. До початку ХХ століття вони були невід’ємною частиною суспільства. Цих людей любили та шанували в народі. Мандрівними музикантами і співцями традиційно були повністю незрячі чи майже сліпі люди. В Україні найбільше лірників і кобзарів було на Харківщині та Полтавщині. У Полтавській губернії особливо активно кобзарі мандрували в Комишні, Зінькові, Миргороді та Краснограді. У перших двох містечках існували кобзарські школи, від яких навіть виникли назви наук гри на бандурі (Комишнянська і Зіньківська науки). Далі на poltava-trend.

Портрет кобзаря Самійла Яшного. Миргород

Значення мандрівних співців для культури було величезне. Наступним поколінням вони передавали від предків надважливі знання, доносили й не давали забути історичне (часто трагічне) минуле, навчали патріотизму, застерігали від історичних помилок у майбутньому, брали велику участь у формуванні народної мови й культури, а ще слугували носіями інформації для неписьменних, виконували функцію новинарів та багато іншого.

Сліпі співці об’єднувалися у братства чи гурти, подібно до ремісничих цехів. Там існували майстри та учні, яких навчали не лише кобзарській науці, а й потаємній «лебійській» мові. У гурті жили за певними правилами, щоб не заслужити покарання. Кобзарів недоречно називати жебраками, які просили милостиню. Це по суті були виконавці-професіонали, які своєю творчістю заробляли на життя. Дослідники називають три типи кобзарів. Перші виконували пісенні твори, не вносячи у процес творчого елементу, тобто співали і грали так, як навчилися у вчителів. Другий тип — кобзарі-імпровізатори, які щоразу вносили у виконання певні зміни, залежно від таланту чи умов виконання. Таких співців було найбільше. І треті — кобзарі-творці власних творів.

Заслуга Опанаса Сластіона

Чимало даних про українських, і зокрема полтавських кобзарів, дійшли до сучасників завдяки Опанасу Сластіону. Його називають великим українцем, етнографом, архітектором, художником і бандуристом. О.Сластіон наполегливо вивчав народну культуру, збирав і записував зразки народнопоетичної творчості, робив етнозарисовки.

Опанас Сластіон

Особливу увагу художник приділив мандрівним співцям. Більше 50 років він трудився над портретною галереєю кобзарів (від 1875 по 1928 рік). Так влітку 1875-го, коли перебував у с. Бондарі Лохвицького повіту, Сластіон зробив чи не перший портрет кобзаря — старого Петра Неховайзуба. Під кожним портретом художник зазвичай ставив дату, повне ім’я співця і назви дум, які той виконував. Тобто фактично О.Сластіон першим в історії етнографії почав збирати біографічні дані співців, створював їхні портрети, записував твори.

Портрет кобзаря Петра Неховайзуба

Славні полтавські кобзарі 

  • Серед кобзарів Полтавщини, зображених О.Сластіоном — Микола Захарович Дубина, який мав псевдонім “Решетилівський”, народився 1852 р. (за іншими даними 1850-го) в Решетилівці Полтавського повіту. Цей чоловік був виконавцем народних дум. Він осліп на 16-му році життя (за іншими даними на 13-му), втративши зір від віспи. Микола Дубина був учнем кобзаря Івана Кравченка-Крюковського, вчився у нього рік. Згодом кобзарював Полтавщиною. Дубина у репертуарі зокрема  мав народні історичні думи “Про втечу трьох братів з Озова”, “Дівка-бранка”, “Про удову”, “Про Коновченка”. Твори виконував без акомпанементу. Кілька зі згаданих дум були записані 1908 року етнографом-фольклористом Ф.Колесою на фонографічні валики, а згодом перекладені на ноти. 
  • Портрет кобзаря Миколи Дубини. Решетилівка
  •  
  • Збереглися дані, що співав земляк решетилівців гарно, м’яким високим тенором. О.Сластіон називав його найкращим виконавцем дум. 1901 року Сластіон записав від Дубини “Думу про піхотинця” та виконав портретний рисунок цього кобзаря. 1908 року кобзареві було 56 літ, а коли він помер, достеменно невідомо (є дані, що 1933 р.). Як кажуть фахівці: “Рецитації Дубини відзначалися багатою мелодією, колоратурними прикрасами і дуже довго витриманими, протяжними тонами у закінченнях фраз і періодів: це справжні «плачі», які нагадують спів його наставника Крюковського та належать до найкращих взірців кобзарських рецитацій з архаїчними ознаками в ритмі і мелодії”. 

Наставник кобзаря Миколи Дубини — Іван Григорович Кравченко-Крюковський (1826-1885) народився у Лохвиці Полтавської губернії в пана Крюковського, тому й отримав відповідне прізвисько. Він три роки вчився у молодого кобзаря Івана Кравченка (Кас’яна) з с. Гапонівка Лохвицького повіту, а потім у старого кобзаря Хмельницького із Зіньківського повіту та довго вчився у Гаврила Вовка. Мав учнів, користувався великим авторитетом серед лірників і кобзарів. Був справедливим і шанував кобзарські звичаї.

Портрет кобзаря Дмитра Скорика. Пирятин, Полтавська губернія

Окрім згаданих, на Полтавщині були відомі такі кобзарі як Семен Говтвань  (нар. 1883 р.) з м. Зіньків Полтавської губернії, Хведір Гриценко (Холодний) з с. Глинське Зіньківського повіту — віртуоз гри на бандурі, про якого казали очевидці, що «він не своїм духом грав, а в його кобзі сидів той, що не при хаті згадується”; Петро Древченко (1863) з Полтавської губернії, грою якого захоплювався Микола Лисенко і хотів його призначити вчителем бандурної гри при своїй школі; Михайло Кравченко (1858) з Великих Сорочинців Миргородського повіту; Платон Кравченко з с. Шахворостівки біля Миргорода; Мусій Кулик (1817) з с. Дейкалівка Зіньківського повіту; Федір Кушнерик (1876) з Багачки на Полтавщині; Антон Скоба (1820/5 – ?) лірник Хорольського повіту; Іван Скубій (1858) з с. Лелюхівка Кобеляцького повіту; Іван Хмель із Бобівника Зіньківського повіту, який мав дуже багато учнів. А ще в цьому ряду мають бути чимало інших імен, одиниці з яких лише на сьогодні відомі…

Трагедія у лісосмузі

Кобзарство стало унікальним явищем не просто української, а світової культури. Але його носії (які століттями берегли наш духовний генофонд, не давали заснути національній свідомості, закликали діяти проти зла і неправди) не подобалися владі, зокрема й комуністичній. Просвітителів гнобили і знищували, а разом з ними і неоціненний духовно-культурний спадок.

Один із таких трагічних випадків дослідники почали “розкопувати” лише в роки незалежної України. В грудні 1930 року в Харкові пройшов з’їзд народних співців радянської України. З регіонів сюди доставили 337 “делегатів”. Йшлося про активне залучення кобзарів і лірників до соцбудівництва. Їм порадили забути традиції і концентруватися на радянській ідеології. Після прийняття резолюцій сліпих митців нібито мали вести на загальносоюзний з’їзд народних співців у москву. Їх ешелоном підвезли до станції “Козача Лопань”. Поночі кобзарів і лірників повели у лісосмугу до зарані викопаних траншей. Там сліпих співців і їхніх малолітніх поводирів вишикували в шеренгу і загін особливого відділу НКВС УСРР їх розстріляв… Тіла засипали вапном і землею, а їхні інструменти спалили неподалік.  Цей злочин комуністи приховували десятиліттями. І лише в часи незалежності, спираючись на свідчення місцевих жителів, пошуковці Спілки Української Молоді встановили приблизне місце страти лірників, кобзарів і стихівничих. 

Ненависть до всього українського врешті знищила кобзарство

Сліпці (з власної волі чи з наполягання влади) приїхали на з’їзд з усієї України, навіть з малих сіл. І цю живу історію-культуру бездушно знищили! Їх навіть у табори не відправили, бо яка ж користь із сліпих?!!! Дані про трагедію, її обставини і про кількість знищених різняться, але випливає, що їх таки були сотні! Кобзарезнавець Богдан Жеплинський склав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками в 30-х рр., і зниклих безвісти. На жаль, цей список неповний і налічує лише 72 особи. Серед імен невинно убієнних і народні співці Полтавщини: з Миргородщини, Гадяччини, Лубенщини, Зіньківщини.

Портрет кобзаря Опанаса Савченка. Миргород

Сталін і його поплічники ненавиділи українців. А носіїв української культури — особливо. Більшовики полювали на сліпих і немічних народних співців, розстрілювали на місці без слідства та суду.  Вони випустили злочинні постанови: «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО (наркому освіти)” та ін. Кобзарів ув’язнювали у жахливих умовах. Їх нещадно зневажали у пресі і в літературі, до чого підключилися письменники, які пішли на співпрацю з НКВД. Кобзарські інструменти знищували, а натомість впроваджували культ «кудесници-гармошки», балалайки, баяна і т.п. Не дуже спесивих кобзарів загнали у колгоспні ансамблі і тому подібне, що прославляли компартію… І сьогодні, як ніколи, українцям на часі робити з цього висновки!

У матеріалі — фото портретних робіт художника О.Сластіона.

Comments

.,.,.,.