Володимир Верменич: життя та творчість видатного українського диригента

Володимир Верменич — видатний український композитор, хоровий диригент і педагог, а також автор понад 200 пісень і хорових творів. Ім’я цього музиканта, якого подарувала світу щедра на таланти полтавська земля, назавжди пов’язане з легендарною піснею «Чорнобривці», яка стала символом української мелодійності та тепла. Дізнаємося, яким був творчий шлях цього відомого музиканта з Полтавщини. Далі на poltava-trend.

Дитинство та юність Володимира Верменича

Володимир Верменич народився 3 серпня 1925 року в родині вчителів у селі Бориси, нині Глобинського району Полтавської області. Його мала батьківщина розташована поруч із Градизьком, звідки походили видатні брати Майбороди та композитор Олександр Білаш. Батько майбутньої знаменитості, Микола Гурійович, попри професію фельдшера, був обдарованим у музичному плані. Він грав на багатьох народних інструментах і навчав грати на них своїх земляків. Мати Володимира, Євгенія Іванівна, хоча й не мала формальної музичної освіти, володіла унікальним талантом наставниці. Вона була вчителькою молодших класів, а ще вміла співати з людьми просто й щиро.

Саме материнські колискові пробудили в маленькому Володі любов до пісні, музики та чарівного народного мелосу. Євгенія Іванівна, бувши побожною, співала у церковному хорі й передала синові віру в Бога, вважаючи це головним у житті. З юних років Володя опановував струнні інструменти — від балалайки до гітари — і швидко засвоїв музичну грамоту, що тішило його батька, Миколу Гурійовича.

Дитинство Верменича було пов’язане з Донеччиною. Спершу родина переїхала до Горлівки, а згодом — до Краснодону (нині Сорокине). Після закінчення семи класів здібний хлопець вступив до Артемівського музичного училища, де мав розвивати свій талант. Однак розпочалася Друга світова війна. У 1941 році сім’ю евакуювали на Урал. Молодому Володимиру довелося працювати на оборонному підприємстві: спочатку слюсарем, потім токарем. Майбутній композитор був змушений тимчасово залишити музику, але не втратив потягу до неї.

У 1943 році Володимир Верменич написав перший твір на текст Олега Кошового, який наважився показати іншим. Вважається, що саме з цього твору розпочалася довга дорога до майбутньої слави композитора. У 1954 році полтавець закінчив музичне училище в Луганську. Тоді ж по радіо вперше прозвучала його пісня «Зіронька Донецька» на слова Чернявського. Неочікувано для самого автора композиція здобула велику популярність.

Навчання у Київської консерваторії

Викладачі одразу помітили у Володимира Верменича неординарний талант. Окрім видатних музикальних здібностей, він мав рідкісний чоловічий голос у стилі бельканто, що робило його навчання ще більш перспективним. У 1954 році Верменич успішно склав вступні іспити та став студентом диригентсько-хорового факультету Київської консерваторії.

До цього часу в скарбничці музиканта вже були творчі напрацювання. Ще на початку 1950-х років він написав пісні на вірші Володимира Сосюри — «Лечу в Донеччину свою» та «Соняшник за тином голову схилив». Ці твори виконували відомі артисти того часу.

Навчання давалося полтавцю непросто. Головною проблемою став іспит із теорії музики у вимогливого викладача Миколи Дремлюги. Майбутньому композитору не вдавалося здати предмет із першої спроби, тому його студентські роки супроводжувалися курйозними моментами. Наприклад, Верменич кілька разів проколював шини автомобіля викладача, коли той приїжджав на роботу на своєму радянському «Москвичі».

До речі, раніше стало відомо, як композитор родом із Полтавщини написав музику до гімну Таїланду. 

Успіх пісні «Чорнобривці»

Пісня «Чорнобривці» стала справжнім культурним феноменом в Україні та за її межами. Від перших виступів вона зачепила слухачів своєю теплотою, щирістю та глибокою емоційністю. Композиція присвячена темі матері, рідної землі та сімейних цінностей — тим темам, що завжди залишаються вічними в українській культурі.

Ідея пісні належала Володимиру Верменичу. Він запропонував створити твір про чорнобривці — символ української природи та домашнього затишку. Первинні варіанти тексту декілька разів перероблялися, проте Верменич наполягав на збереженні щирості та простоти римування, що надало пісні особливу душевність.

Музичне оформлення Верменича було створене з великою любов’ю та емоційною виразністю. У той час композитор лише прокладав собі шлях у Києві, поєднуючи навчання з роботою та підробітками. Історики зазначають, що тоді він голодував і подекуди ночував під човнами на Жуковому острові, але був у захваті від музики та можливості творити.

Прем’єра пісні відбулася у 1960 році на концерті в Київській філармонії. Твір одразу привернув увагу публіки та виконавців. З того часу «Чорнобривці» увійшли до репертуару багатьох професійних артистів і здобули широку популярність не лише в Україні, а й за кордоном. Попри цензурні обмеження того часу щодо національної тематики, пісня зберегла свою оригінальну форму і сенс, ставши символом прив’язаності до рідної землі та сімейних традицій.

Творча кар’єра та педагогічна діяльність

Після закінчення навчання Володимир Верменич поєднував педагогічну роботу з активною творчою діяльністю. З 1963 по 1965 рік він викладав у Київському педагогічному інституті, передаючи студентам не лише професійні навички, а й любов до української пісні та хорового мистецтва. У 1966 році композитор повністю присвятив себе творчій роботі, зосередившись на написанні пісень і хорових творів.

У 1969 році вийшов збірник пісень «Білі вітрила», який приніс Верменичу широку популярність. Серед творів, що здобули прихильність слухачів, були композиції на вірші Андрія М’ястківського, Лади Реви, Любові Забашти, Миколи Сингаївського та Олександра Богачука. Пісні поєднували лірику та народні мотиви з сучасними естрадними ритмами, а тексти часто торкалися тем родини, матері, кохання та вірності.

Розуміючи, що для повноцінного визнання талановитих пісень замало, Верменич у 41-річному віці вступив на композиторський факультет Київської консерваторії. Відомий полтавець навчався на стаціонарі разом із молодшими студентами, поєднуючи навчання з уже сформованою творчою діяльністю. У 1970 році він отримав диплом та був прийнятий до Спілки композиторів України, що відкрило шлях для публікації та виконання його творів на професійній сцені. У цей період він написав десятки нових пісень і завершив кантату «Пісня про Буревісника».

Верменич поєднував глибоку лірику з громадянською тематикою, створюючи пісні, присвячені друзям юності, молодогвардійцям, дітям, які пережили концтабори, а також ентузіастам повоєнного часу. Його хорові твори постійно перебували в репертуарі провідних колективів України, зокрема Державного українського народного хору ім. Г. Верьовки, Закарпатського народного хору та жіночого вокально-хореографічного ансамблю «Таврія». На цьому тлі яскраво виділялися його сатиричні твори, зокрема шлягер «Підкручу я чорні вуса», який звучить на радіо й досі.

Глибока народна основа та щирість почуттів робили пісні Володимира Верменича популярними від моменту їх створення, хай то окремі збірники, публікації в журналах чи живі виступи у різних куточках України та за її межами. У 1976 році держава високо оцінила його внесок у мистецтво. Верменич був відзначений званням Заслуженого діяча мистецтв України, що підтвердило значущість його творчості для національної музичної культури.

Смерть композитора та його спадщина

Творча спадщина Володимира Верменича включає понад 200 пісень, багато з яких стали знаковими для української музики. Можливо, їх було б ще більше, але протягом останніх десяти років життя композитору доводилося витрачати сили на боротьбу з численними хворобами. Попри це, він зберігав оптимізм і творче натхнення. Відомий полтавець активно гастролював із хором ім. Г. Верьовки, створював якісні обробки народних пісень і продовжував грати на гітарі, якою володів віртуозно. Верменич мріяв повернути популярність бандурі та прищепити любов до цього інструменту молодим виконавцям.

«Буду відвертим, — говорив Володимир Миколайович в одному з інтерв’ю, — це найбільше щастя, коли знаєш, що твій твір сподобався багатьом, коли усвідомлюєш, що твоя пісня допомагає людям, створює в них світлий настрій. І я по-справжньому заздрю молодим поколінням: вони дружитимуть із піснею, любитимуть її, йтимуть із нею життям». 

Твори композитора у виконанні молодих музикантів звучать по-новому, підтверджуючи, що справжній талант залишається актуальним. Як писав його співавтор Микола Сингаївський: «Справді, як говорили у давнину, люди помирають — пісні залишаються».

Володимир Верменич пішов із життя 11 грудня 1986 року. Він був похований у Києві на Байковому цвинтарі, а його творчий спадок зберігається у Фонді Володимира Верменича в Центральному державному архіві літератури та мистецтва. Музика великого композитора продовжує жити, надихати нові покоління виконавців і зберігати своє місце в серцях слухачів.

Джерела:

1. https://ukrainianpeople.us/%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80-%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D1%87-%D0%B7%D0%B0%D1%81%D1%96%D1%8F%D0%B2-%D1%87%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B8/ 
2. http://poltavahistory.inf.ua/mans4_6r.html
3. http://www.uaestrada.org/kompozitori/vermenych-volodymyr/
4. https://svyat.kyivcity.gov.ua/news/volodimir-vermenich-spravzhniy-talant-zavzhdi-suchasniy