Ельвіра Бенкендорф народилася у Полтаві — місті, де поєднуються спокій, музика та щирість людей. Вона починала як акторка театру, а згодом стала однією з перших жінок-режисерок радянського телебачення. Її програми, зокрема знамениті «Блакитні вогники», дивилися мільйони глядачів. Життя Ельвіри було складним і водночас світлим: вона пережила війни, втрати, зміни епох, але ніколи не зрадила улюблену справу. Далі на poltava-trend.
Дитинство та юність Ельвіри Бенкендорф
Майбутня зірка народилася 25 травня 1921 року в Полтаві. З дитячих років вона тяглася до мистецтва й мріяла стати акторкою, але на її долю випало чимало випробувань. Перший Голодомор маленька Ельвіра пережила 1933 року. Сім’я жила у Полтаві. Режисерка пізніше розповідала в інтерв’ю, що тоді величезні й страшні двірники вранці збирали на вулицях трупи, складали їх у вози й накривали брезентом.
Одного разу, коли до Полтави привезли хліб, вони стояли в черзі три дні. Вночі чергувала мама, а вдень, коли вона йшла на роботу, її заміняли Ельвіра з сестрою. Майбутня зірка згадувала, що на сім’ю давали одну буханку й маленький шматочок. Їй так хотілося з’їсти все одразу, але вона все несла додому, притискаючи хліб до грудей, сподіваючись, що вони розділять його порівну. Назустріч ішов величезний чоловік. Він вирвав з рук дівчинки буханку, а шматочок впав у бруд. За словами полтавки, вона тоді шалено шкодувала, що не з’їла цей хліб одразу, як хотіла.
У 1940 році Ельвіра вступила до театрального інституту в Києві, однак незабаром її плани зруйнувала Друга світова війна. Страшні події вона зустріла в Бучі, де працювала старшою вожатою піонерського табору. Театральний інститут евакуювали спочатку до Харкова, а потім — далі, до Сталінграда. Там Ельвіра разом з однокурсниками влаштувалася працювати в Сталінградський театр.
Тоді дівчина нічого не знала про долю родини, лише що вони залишили Полтаву, яка опинилася в окупації. Дізнавшись, що мати й сестра, рятуючись від німців, опинилися в Андіжані, вона переїхала туди, де також знайшла роботу в театрі.
До кінця війни Ельвіра Олександрівна дізналася, що її інститут продовжує працювати вже у Москві. Вона переїхала туди та завершила навчання у Російському інституті театрального мистецтва. На прохання драматурга Олександра Корнійчука їхній курс, що став основою Молодіжного театру, перевели назад у Київ. Тут Ельвіра довгий час працювала акторкою Драматичного театру імені Івана Франка.
Повернення до Києва та порятунок сина
В українську столицю після війни Ельвіра Олександрівна повернулася разом із матір’ю та сестрою. Життя було важким: на сім’ю припадала щоденна пайка — по шматочку хліба на людину. Ельвіра брала цей хліб і йшла на Лук’янівський ринок, щоб обміняти його на невелику порцію манки та молока для сина. Одного разу молочниця запропонувала полтавці взяти до себе дівчину, яка помирала з голоду, але за шматок хліба була готова допомагати доглядати за дитиною. Виявилося, що чотирнадцятирічна помічниця сама випивала молоко, призначене для сина, а йому давала воду. Пізніше акторка розповідала, що не винить дівчину — вона просто була голодна, проте для сина це мало серйозні наслідки. Дитина тяжко захворіла.
В «Охматдиті», відомій дитячій лікарні, знаменита професорка при огляді хлопчика подивилася йому в очі, впустила ручку і, відступивши, сказала: «Жити він не буде. Ви молода — народите іншого». Для молодої матері це було майже вироком: якщо син не виживе, жити далі вона не хотіла. Але порятунок прийшов несподівано. За Ельвірою вийшла асистентка професорки й тихо сказала, що спробує врятувати дитині життя. Лікування за методом німецького лікаря в ті часи вважалося незаконним, і їй самій загрожувала небезпека, проте вона вирішила допомогти.
Кожні чотири години Ельвіра колола синові пеніцилін і стежила, щоб легені не набрякали. День і ніч вона тримала дитину у вертикальному положенні, відпочиваючи лише тоді, коли сестра приносила їжу. Одного разу, тримаючи сина біля вікна, вона почула слабкий писк. Для жінки це був знак того, що дитина обов’язково виживе.
Син Ельвіри Олександрівни — Андрій Бенкендорф — згодом став відомим радянським і українським кінорежисером. Він помер 2012 року у віці 66 років.
Переїзд до Москви та робота на телебаченні
На українське телебачення Ельвіра Олександрівна прийшла під псевдонімом Озерна — у ті часи працювати з прізвищем Бенкендорф було небезпечно. Спочатку вона грала у телевізійному театрі та працювала асистенткою режисера, а у 1970 році переїхала до Москви. Там її роботи вже знали — саме в Києві вона почала створювати перші святкові «Блакитні вогники».
Перший «Блакитний вогник» на Центральному телебаченні був піонерським, присвяченим ювілею піонерської організації. Робота над програмою включала багато складних етапів узгодження. Спершу матеріали затверджував заступник головного телевізійного начальника Лапін — він же стежив за зніманням. Ельвіра Олександрівна завжди намагалася зберегти свій професійний погляд, хоча іноді доводилося йти на компроміси.
Особливо складними були вимоги до контенту від високопоставлених осіб. Так, Леонід Брежнєв наполегливо просив включати у кожну програму циганські номери. Іноді Ельвірі доводилося знімати артистів, яких вона не хотіла бачити в ефірі. Проте полтавка завжди знаходила вихід зі складних ситуацій.
Режисерка багато працювала з естрадними виконавцями. Хоча жанр естради сам по собі її мало цікавив, вона відзначала талант багатьох артистів. Мало хто знає, але саме Ельвіра Олександрівна першою зняла на московському телебаченні Аллу Пугачову. Це були знімання для програми «Сільський час», задовго до її великого успіху з піснею «Арлекіно». Пізніше режисерка згадувала, що у співачки навіть не було відповідного одягу, тому вона подарувала їй кофтинку.
Українським артистам потрапити в «Блакитний вогник» було відносно легко, якщо вони були професійними та надійними. Ельвіра Олександрівна працювала з багатьма земляками, серед яких були Юрій Гуляєв, Анатолій Мокренко, Дмитро Гнатюк та інші. Водночас існували негласні обмеження для артистів інших національностей. Ельвірі неодноразово доводилося хитрувати, щоб включити у програму улюблених виконавців.
Завдяки її роботі на телебаченні з’являлися важливі музичні композиції, зокрема знаменита пісня «День Перемоги» на музику Давида Тухманова та слова Володимира Харитонова. Створення цього номеру вимагало винахідливих обхідних рішень через заборону композитора, але Ельвіра Олександрівна та її редактор знайшли спосіб включити пісню до програми, щоб зберегти її для глядачів.
За роки роботи Ельвіра Олександрівна створила безліч «Блакитних вогників» та інших телевізійних програм. Вона працювала з Леонідом Утьосовим, Юрієм Гуляєвим, Клавдією Шульженко та багатьма іншими зірками того часу. Полтавка була великим професіоналом, вона уважно ставилася до артистів і тонко відчувала глядача.
Вихід на пенсію
Ельвіра Олександрівна вирішила піти на пенсію після одного з «Блакитних вогників», який залишив у її пам’яті особливо гостре відчуття розчарування. Вона планувала програму з Володимиром Висоцьким і Мариною Владі, ретельно погодила сценарій і репертуар, але на фінальному затвердженні Лапін раптово засумнівався у виборі ведучих. Ельвірі стало прикро — і ця подія значною мірою зумовила її рішення завершити активну роботу на телебаченні.
Тим часом талант Бенкендорф та її команди цінували високопоставлені чиновники. Один із новорічних «Блакитних вогників» настільки сподобався Леоніду Іллічу Брежнєву, що він дивився його до п’ятої ранку й похвалив колектив під час дзвінка Лапіну. Майже всі програми, створені під керівництвом Ельвіри Олександрівни, розміщували на дошці пошани — це було своєрідне визнання її таланту та професіоналізму.
Після виходу на пенсію полтавка продовжувала працювати на телебаченні. Ще протягом чотирьох років вона створювала «Блакитні вогники», зокрема працювала над знаменитим випуском із космонавтами, знятим у Зоряному містечку. Однак фізичне навантаження та стрімкий розвиток техніки робили роботу дедалі складнішою. Ельвіра Олександрівна зазначала, що звикла особисто контролювати кожен кадр і показувати оператору потрібний план, а нові технології позбавили її цієї свободи.
Полтавка розуміла, що змінюється не лише техніка, а й ставлення людей. Коли вона тільки починала працювати на телебаченні, багато хто прагнув потрапити в «Блакитний вогник», до неї ставилися з повагою та увагою. Після виходу на пенсію ставлення людей змінилося.
Проте Ельвіра Олександрівна ніколи ні про що не шкодувала. Телебачення подарувало їй цікавих людей, справжніх друзів і безліч професійних перемог.
Повернення режисерки в Україну
За деякий час після виходу на пенсію Ельвіра Олександрівна повернулася до Києва, де продовжила жити та активно брати участь у культурному житті України. Повернувшись на батьківщину, вона підтримувала зв’язки з колегами та друзями, брала участь у культурних заходах і ділилася спогадами про своє життя. У листах та інтерв’ю розповідала про дитинство у Полтаві, про те, як війна змінила її долю, а також про театральну та телевізійну кар’єру, зокрема цікаві факти про створення знаменитих «Блакитних вогників».
Повернення до Києва стало для Ельвіри Олександрівни важливим етапом. Тут вона могла спокійно жити, спілкуватися з близькими та друзями, а також залишатися причетною до культурного життя країни. До останніх днів вона зберігала активність, продовжуючи ділитися досвідом і надихати молодих колег. Знаменита полтавка померла 2006 року у віці 85 років.
До речі, не менш цікава історія про зоряний шлях полтавки Клари Лучко.
Джерела:
- http://histpol.pl.ua/ru/lichnosti/teatralnye-deyateli-aktjory?id=8160
- https://zn.ua/SOCIUM/sudba__kak_epoha.html
- https://sport24.ru/life/article-tolko-etogo-artista-sssr-tsenzory-boyalis-vyrezat-iz-novogodnego-golubogo-ogonka-vse-potomu-chto-magomayev-byl-neveroyatno-populyaren-za-nego-khlopotal-dazhe-andropov
- https://fakty.ua/ru/97854-rezhisser-novogodnih-quot-golubyh-ogonkov-quot-elvira-benkendorf-quot-odnazhdy-na-semkah-ot-dekoracii-otorvalas-metallicheskaya-zvezda-i-zadela-lico-nani-bregvadze-quot
