Життя і сцена: історія відомого полтавця Миколи Яковченка

Він не грав головних героїв і не прагнув зіркових амплуа, але став улюбленцем мільйонів. Микола Яковченко — людина, обличчя якої впізнають навіть ті, хто не пам’ятає його імені. За десятки років служби в театрі та кіно він створив галерею образів простих, часто комічних, але завжди живих і зворушливих людей. Його герой з комедії «За двома зайцями» став народною класикою, але за зовнішньою легкістю стояла складна доля — з війною, репресіями й сумнівами у собі. Дізнаємося, яким був шлях цього чудового артиста, якого подарувала світу Полтавщина. Далі на poltava-trend.

Полтавські джерела: дитинство, що загартовує

Микола Федорович Яковченко народився 3 травня 1900 року в місті Прилуки Полтавської губернії. Нині це Чернігівська область. Майбутній артист з’явився на світ у міщанській родині. Його батько торгував рибою, мати була домогосподаркою. У родині виховувалося п’ятеро дітей, але саме Миколі судилося стати тією постаттю, яка залишила глибокий слід в історії українського театру та кінематографа.

Найближчою людиною для хлопчика з дитинства була його бабуся Текля Корніївна, яка щиро його любила і ласкаво називала «ґицалом». Початкову освіту він здобув у вищому початковому училищі Прилук. Проте навчання не приваблювало юнака. Він був неуважним, галасливим учнем і не зміг вступити до класичної гімназії. Згодом, у 1916 році, Микола став учнем міської єврейської гімназії, але й там особливого ентузіазму не виявив — окрім любові до іноземних мов та Закону Божого, з якого мав єдину відмінну оцінку.

Власне ставлення до освіти Яковченко згодом описував із притаманним йому гумором: «У мене чотири класи й коридор» — натякаючи на своє незавершене гімназійне навчання.

Ще з ранніх літ Миколу тягнуло до сцени. Він навіть участь у церковному хорі сприймав як акторський виступ. І саме театр став тим покликанням, яке сформувало його як особистість. У 18 років він уперше вийшов на сцену, взявши участь в аматорській виставі. Його талант помітила Євгенія Базилевська — акторка, яка працювала в трупі Миколи Садовського, а згодом організувала аматорський театр у Прилуках.

Цей перший сценічний досвід виявився доленосним. Незабаром Микола став учасником професійної трупи Пилипа Хмари, яка у 1919 році була українізована. З цього моменту починається шлях Яковченка як актора — довгий, непростий, але неймовірно яскравий і багатогранний.

Перші ролі в лихі роки

Після перших успіхів на сцені у Прилуках Микола Яковченко зрозумів, що хоче присвятити своє життя акторському мистецтву. Проте 1920-ті роки були важкими та сповненими випробувань. У ті часи артисту доводилося грати в різних театрах: у Лубнах, у Черкасах, у Чернігові, у Харкові, у Дніпрі та у Сімферополі.

У 1927 році Яковченко став актором Київського академічного українського театру імені Івана Франка. Головний режисер Гнат Юра запросив його на роль у постановці «Сон у літню ніч». Разом із трупою актор гастролював Дніпром, Луганськом, Миколаєвом та іншими містами. У 1931 році Миколу Федоровича запросили до Харківського театру революції.

Попри складнощі того часу, Яковченко зберігав вірність сцені та вдосконалював свою майстерність. Його талант почав привертати все більше уваги, а гра ставала дедалі яскравішою і виразнішою. Ті лихі роки загартували артиста і підготували його до майбутніх успіхів у театрі та кіно.

Тетяна — любов усього життя

Під час гастролей Микола Яковченко зустрів молоду красуню Тетяну Євсеєнко. Вона була молодшою за нього на десять років і мала багато шанувальників, але відкидала всі залицяння, навіть від таких відомих артистів, як Віктор Добровольський. У 1931 році пара офіційно оформила свої стосунки, а через рік у них народилася донька Ірина. Тоді ж сім’я остаточно переїхала до Харкова, де Микола Федорович став частиною трупи Харківського українського драматичного театру імені Тараса Шевченка.

У 1937 році в родині народилася друга донька — Юнона. Попри життєві труднощі, сім’я була щасливою. Однак у 1939 році Миколу Яковченка призвали до армії, і він брав участь у Радянсько-фінській війні.

У 1943 році Яковченко отримав звання заслуженого артиста. У 1944 році разом із сім’єю актор повернувся до Києва, де їм виділили дві кімнати в комунальній квартирі. Пара, що пережила війну, сподівалася на довге і щасливе життя разом, але доля розпорядилася інакше.

У 1946 році у Тетяни діагностували саркому — невиліковну хворобу. Після смерті дружини Микола Федорович залишився один із маленькими доньками. Тоді Ірині було чотирнадцять років, а Юноні — лише дев’ять.

Сцена, сум і чарка — зворотний бік слави

Попри всенародну любов і визнання, життя Миколи Яковченка було сповнене випробувань і внутрішніх драм. За ширмою яскравих ролей і сміху на сцені ховалася глибина особистих переживань і боротьба з внутрішніми демонами.

Після трагічної смерті дружини Тетяни, з якою він прожив багато щасливих років, артист залишився один із двома маленькими доньками на руках. Втрата коханої жінки стала для нього важким ударом, який він не міг пережити без болю та гіркоти. У цей період у житті Яковченка почала виявлятися його пристрасть до алкоголю — спроба заглушити душевні рани та знайти втіху.

Часто його можна було побачити в ресторані «Театральний», де він збирав навколо себе випадкових слухачів і влаштовував імпровізовані концерти під гітару. Попри веселий образ, який актор створював для публіки, близькі знали, що за цим стояли глибокий сум і самотність.

Алкоголь став не лише втіхою, а й перешкодою у творчості та особистому житті. Яковченко неодноразово обіцяв колегам відмовитися від спиртного, але втримати обіцянку не вдавалося. Його сім’я переживала складні часи — діти жили в скромних умовах. Молодшу доньку забрала до себе директор школи, яка намагалася допомогти дівчинці, ніби рідній.

Ця сторона життя Миколи Яковченка показує, що за яскравими вогнями слави часто ховаються складні людські долі. Всупереч труднощам, артист зберігав любов до своєї справи й прагнув радувати глядачів, даруючи їм сміх і тепло навіть у найважчі моменти.

Народний улюбленець на екрані

Після того як театральна кар’єра Миколи Яковченка пережила важкий період, він несподівано знайшов нове покликання — кіно. Перейшовши на знімальний майданчик, актор швидко завоював серця мільйонів глядачів по всьому Радянському Союзі. Унікальна харизма, щирий гумор і справжність зробили його одним із найвпізнаваніших і найулюбленіших артистів країни.

Перша справжня слава прийшла після виходу на екрани фільму «Максим Перепелиця», який знімали на його рідній Полтавщині. Цей персонаж запам’ятався глядачам живістю, дотепними репліками та душевністю. Режисери швидко оцінили природний талант полтавця і часто забороняли його гримувати, вважаючи, що саме справжнє обличчя додає фільму особливого колориту й чарівності.

Після першого успіху надійшли інші пропозиції. Микола Федорович зіграв у таких культових фільмах, як «За двома зайцями», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Веселі Жабокричі», «Вій» та багатьох інших. Його ролі, хоч і не були головними, завжди залишалися яскравими та запам’ятовуваними. Кожна його поява на екрані викликала посмішки та захоплення глядачів. Фільми за участю цього артиста ставали справжнім святом гумору і доброти.

Популярність Яковченка була настільки великою, що його цитати стали народними крилатими висловами. Він став справжнім народним улюбленцем — актором, якого любили, впізнавали на вулицях міст і вважали символом щирого і непідробного гумору. Саме екран приніс Миколі Яковченку те визнання, на яке він так прагнув.

Прощальний акорд великого артиста

Останні роки життя Миколи Яковченка були сповнені суперечностей і смутку. Попри величезну популярність і любов публіки, особисте життя артиста було затьмарене важкими випробуваннями. Повертаючись до старих звичок, він знову почав часто випивати, хоча намагався обмежуватися плодово-ягідними винами — доступнішим для нього варіантом. Вірним другом залишався для артиста пес Фан-Фан. Він супроводжував актора під час прогулянок вулицями Києва, де Микола Федорович влаштовував невеликі виступи й ділився з перехожими своїм талантом і гумором.

На жаль, здоров’я актора поступово погіршувалося. У вересні 1974 року раптове нездужання переросло в гострий напад апендициту. Пошуки вільного місця в лікарні затягнулися, і під час операції у Миколи Яковченка розвинувся сильний перитоніт, від якого він не зміг одужати. В останні миті життя він зберігав свій притаманний гумор і гідність — кажуть, що, йдучи, він сказав: «Клоун йде на манеж».

Народний артист України, який став справжньою легендою українського театру і кіно, був похований на Байковому кладовищі у Києві. Пам’ять про нього назавжди залишилася у серцях шанувальників і колег, а встановлений пам’ятник біля театру імені Івана Франка нагадує про великий талант, який продовжує надихати нове покоління артистів і глядачів.

Джерела:

1. https://poltavski.info/uk/eternal-3544-yak-poltavecz-mykola-yakovchenko-stav-zirkoyu-teatru-ta-kino 
2. https://cbsdarniza.kiev.ua/mykola-yakovchenko-smishnyy-heroy-z-sumnymy-ochyma/ 
3. https://uain.press/blogs/mikola-yakovchenko-najnarodnishij-sered-zasluzhenih-1027986
4.  https://np.pl.ua/2025/05/125-rokiv-tomu-narodyvsia-aktor-mykola-yakovchenko/