Іван Котляревський — гордість Полтавщини та всієї України. Це письменник, поет і драматург. Він створив дивовижної краси вірші та виразні, яскраві, сумні й смішні п’єси. Публіцистка Олена Пчілка порівнювала Котляревського з квіткою, яка радує весняну землю, та з першою зіркою, що “в пору безпросвітну” прикрасила небосхил. Далі на poltava-trend.
Діамантовий перстень за боротьбу з Наполеоном
У 1769 році в полтавській родині канцеляриста Петра Котляревського та його дружини Параски Жуковської народився хлопчик, якого назвали Іваном. Йому судилося стати знаменитим письменником, який уперше в Україні за допомогою своїх творів заговорив із земляками рідною мовою, відкривши нову епоху в українській літературі.
У Полтаві тих часів мешкало 8000 осіб, це було повітове містечко. Котляревські вважалися дворянами, мали неподалік Полтави невелику ділянку землі, кількох кріпаків, яких пізніше письменник звільнив.
У 1780–1789 роках Котляревський навчався в Полтавській духовній семінарії. Про це розповідає культуролог Михайло Гуць у статті, опублікованій на сайті Національного технічного університету України. Уже тоді талановитий юнак складав вірші, багато читав, відрізнявся від однолітків працьовитістю та наполегливістю. Непогано малював, чудово грав на скрипці та писав цікаві гумористичні оповідання.
Після закінчення навчального закладу, в 1789–1793 роках, працював канцеляристом, а пізніше, до 1796 року — учителем у багатих сім’ях на Полтавщині. Приблизно з 1794 року він розпочинає літературну діяльність.
Творчість не завадила Івану в 1796–1808 роках служити в армії та брати участь у російсько-турецькій війні. У 1808 році він пішов у відставку в чині капітана. А у 1812 році Котляревський за дорученням генерал-губернатора князя Побанова-Ростовського для боротьби з Наполеоном сформував у Полтаві козацький полк. За це його нагородили званням майора та діамантовим перснем.
Сонячний промінь у темряві
У другій половині XVIII століття часи нашого народу були нелегкі. З 1764 року скасовано гетьманство, а у 1775 році ліквідовано Запорізьку Січ — останній бастіон козацької вольниці. Козацтво вже не мало сили, а просте селянство було перетворено на кріпаків.
Як метафорично пише Михайло Гуць, права та свободи козаків розтоптали вороги, опустилася темрява, і ніщо не віщувало сонячного ранку. Раптом темряву в суспільно-політичному та освітньо-культурному житті України прорізало яскраве світло — в 1798 році з’явилися перші частини “Енеїди” Івана Котляревського.
Як зазначає літературознавець Олександр Білецький, “Енеїда” з’явилася в епоху, коли історичні обставини поставили під питання майбутнє української мови, а також усієї української культури. Тому з великою повагою та любов’ю згадуємо ім’я Котляревського, людину з теплим серцем та гострим розумом, яка воскресила душу українського народу.
Сюжет античний, а земля українська
Взявши за основу сюжет однойменної поеми давньоримського поета Вергілія, Котляревський створив свій оригінальний твір. Автор описав різні сторони життя українського суспільства в другій половині XVIII століття, зумів зобразити словами яскраві картини сучасної йому реальності.
Риси самобутності твору виявилися у фольклорному колориті та гуморі. Письменник переніс сюжетні події до українського життя. Античний персонаж Еней, син богині Венери, та його друзі постають перед читачами як кошовий отаман та його запорізькі козаки.
Характер, мова, традиції, одяг, зброя Енея та його компанії — це все українське. У постатях олімпійських богів легко впізнати українських поміщиків з їхніми неприємними звичками. В “Енеїді” Котляревського міститься багатий етнографічний матеріал: опис їжі, ігор, танців, музики, домашньої обстави, чаклунства та поминок.
Дослідники відносять текст “Енеїди” до полтавської говірки української мови. Пізніші видання дотримувались сучасного нормативного українського правопису. Котляревський також склав словник приблизно з 1000 лексичних одиниць, який дав змогу відокремити нові українські слова, що з’явилися в ХІХ столітті, від давніх слів, які ведуть своє походження від давньоруської мови.
“Наталка Полтавка” та образ жінки-страдниці
У 1816 році Котляревський став директором Полтавського драматичного театру. І він був невдоволений репертуаром. Річ у тім, що класицистична трагедія показувала подвиги та страждання “великих” людей, історичних особистостей. А простий народ у драматургії був об’єктом глузувань, його життя — сюжетна основа комедій. У п’єсах Котляревського представники селянства виходять на сцену як герої, гідні поваги та співчуття.
У 1819 році Котляревський написав для Полтавського театру п’єсу “Наталка Полтавка”, яка стала взірцем нової української драматургії. Натхнення письменник черпав із життя суспільства. Деякі ідеї для сюжету він узяв із ліричних, побутових та обрядових пісень. Наприклад, драматурга вразили балади “Ой віддала мене мати за нелюба заміж”, “Брала дівка льон”, “Розлилися води на чотири броди”, “Чорна хмаронька наступає”.
Котляревський створює образ жінки-страдниці. За жанром “Наталка Полтавка” — соціально-побутова драма, у якій поєдналися сентименталізм та просвітницький реалізм. Автор зображує силу та глибину людських почуттів. А завдяки індивідуалізації мови драматургові вдалося чітко позначити психологічні типи героїв. Наприклад, мовна стилістика персонажів Візного та Виборного викликає усмішку своєю збоченістю, напускною вченістю.
П’єса провела на сцені довге життя. Незабаром після створення вона мала неймовірний успіх у Полтаві, Харкові, Києві та багатьох інших містах. Першу роль Наталки виконувала артистка Полтавського театру Катерина Нальотова. Згодом сільську дівчину зіграла Марія Садовська-Барілотті — співачка та драматична актриса, сестра Івана Карпенка-Карого. Майстерною грою запам’яталися корифеї українського театру: Марк Кропивницький та Михайло Старицький.
Гуманний та чуйний
Котляревський доклав чимало зусиль для підвищення культурного рівня Полтави. Завдяки клопотам Котляревського вільну здобув кріпак — талановитий полтавський актор Михайло Щепкін, який згодом грав у п’єсах свого визволителя. До Котляревського постійно зверталися за підтриманням та порадою різні люди — і бідняки, і вельможі. Кожному він намагався надати необхідну допомогу.
У 1827–1835 роках Котляревський займався піклуванням “богоугодних закладів”. Він усіляко намагався полегшити життя знедолених. Таким гуманним та чуйним змалював Котляревського Шевченко в повісті “Близнюки”.
З величезним сумом і болем була прийнята народом звістка про смерть письменника в 1838 році. На похороні зібралося багато людей, всупереч дощовій погоді. Деякі полтавці жертвували гроші на поховання. Згідно із заповітом, Котляревського було поховано на південній частині полтавського цвинтаря, неподалік дороги, що веде на Кобеляки, під кроною витонченої тополі.
Котляревський ніколи не був одружений. Його майно та садиба перейшли до економки Мотрони. У 1903 році полтавці зібрали гроші для виготовлення скульптурного погруддя великого земляка, який встановили майже в центрі міста. У 1952 році в Полтаві було відкрито літературно-меморіальний музей Івана Котляревського. У 1969 році за малюнком Шевченка та письмовими спогадами сучасників у Полтаві відтворено садибу письменника.
