“Веселі мікроби” та “соромні” драми в перших кінотеатрах Кременчука

Наприкінці 1895 року французькі винахідники брати Люм’єри влаштували показ короткометражних фільмів у паризькому розважальному закладі “Індійський салон”. Люм’єри отримали від глядачів лише 35 франків за перший у світі комерційний кіносеанс. Незабаром брати налагодили серійний випуск кінопрокатної та записувальної апаратури, а зали для перегляду “живих картинок” почали з’являтися в різних країнах. Кінотеатри будували, облаштовували й в українських містах. Далі на poltava-trend.

“Деякі з картин викликали оплески”

У вересні 1896 року фотограф Альфред Федецький зафільмував кілька сюжетів для документальної кінострічки, а через 3 місяці показав свій витвір у Харківському оперному театрі. Восени того ж року розпочалися регулярні демонстрації французьких фільмів у Львові. Провесною 1897 року в місті Катеринославі, яке в наш час називається Дніпро, відбувся перший кінематографічний сеанс. У місцевій газеті надрукували відгук: “Деякі з картин викликали оплески й були представлені двічі, як того побажала публіка”.

У 1911 році уродженець Німеччини інженер-архітектор Ілля Штейн взявся керувати будівництвом першого стаціонарного кінотеатру в Києві на Брест-Литовському шосе, неподалік дачного селища Святошин. У тому ж році Данило Сахненко створив перший український фільм “Запорізька Січ”.

Режисери українського кінематографа початку XX століття екранізували популярні п’єси Котляревського та Квітки-Основ’яненка. Тоді ж робили фільми про історію України, сценарії яких уже було реалізовано в театральних виставах. Події минулих століть глядачі змогли побачити в кінотеатрах. Цікаво, що традиційні театри та інноваційний на той час синематограф часто вживалися під одним дахом.

“Мазепа” в “Зірці”

У 1912 році в Кременчуці працював улюблений містянами Театр мініатюр. Тут показували оперети, водевілі, комедійно-естрадні сценки, співали веселі куплети та ліричні романси. Артисти працювали в рамках так званих легких жанрів для масової та різноманітної публіки. Мабуть, у наш час творчість кременчуцького театру мініатюр називали б попкультурою.

Під час православного посту театральні вистави було заборонено, проте адміністрація розважального закладу знайшла спосіб не припиняти прибуткову діяльність. У помешкання театру привезли обладнання для показу фільмів. Ймовірно, цей “гріх” церква могла пробачити.

Новий захопливий перфоманс так сподобався кременчуківцям, що кіносеанси на вимогу глядачів влаштовували все частіше, незалежно від релігійного календаря. У 1914 році театр остаточно перетворився на ілюзіон — так на початку XX століття називали зали для демонстрації кінострічок. І отримав нову назву — “Зірка”.

Глядачі спостерігали за бурхливим життям емансипованої Ганни — героїні фільму “Жінка завтрашнього дня”, яка пережила зраду і смерть чоловіка, але не впала у відчай. Завмирали від страху, дивлячись на вампіра у фільмі “Носферату. Симфонія жаху”. Занурювалися в глибини історії завдяки епопеям “Мазепа”, “Римські імператори: тирани та благодійники”. У “Зірці” показували комедії “Примхи багатія” та “Набридливий гість”. І навіть мультик “Веселі мікроби”, у якому намальовані бактерії пародіювали життя людей.

Голоси німих персонажів

У 1913 році в Кременчуці відкрився ілюзіон “Новий театр”. То була не звичайна зала для показу німого кіно. Там встановили новинку – кінетофон. За допомогою цього пристрою персонажі на екрані набули голос, розмовляли та співали.

Щоправда, повноцінне звукове кіно ще не з’явилося. Під час таких сеансів використовували синхронну фонограму, яку записували окремо від зображення та зіставляли з діями на екрані. Втім, фільми озвучували не лише за допомогою кінетофону. Запрошували музикантів симфонічного оркестру та оперних співаків, які відповідно до сюжету виконували вокальні та інструментальні композиції.

Майже усі кіношедеври були беззвучні. Але глядачі насолоджувалися й німим кіно. У “Новому театрі” був дивовижний репертуар: детективи “Сонька Золота Ручка” та “Придворні інтриги”, мелодрами “Полум’я кохання” та “Недоспівана пісня”, комедії “Шукають нареченого” та “Витівки Джона”. А також багато інших фільмів про любов та смерть, про страждання та щастя. У напівтемному приміщенні з’являвся відомий і близький, але водночас недосяжний, чарівний світ.

З цим культурним закладом пов’язана одна кримінальна історія. Відомо, що вночі 30 листопада 1918 року бандити напали на власників “Нового театру” — Кейсермана та Брікера. Розбійників було шестеро, а зловили їх за тиждень після злочину. На жаль, хроніка того часу не описує, навіщо був напад і чи залишилися жертви живими.

Розкішний “Колізей”, фарс та кіноподорожі

На початку XX століття найбільшим і найпрестижнішим кінотеатром у Кременчуці був “Колізей”. Для гостей збудували простору високу залу з партером, ложами та галереєю. Одна стіна в холі була дзеркальною, а в центрі стелі красувався великий витончений світильник. Глядачі приходили до кінотеатру задовго до початку сеансу, із задоволенням сиділи в глибоких м’яких кріслах у фоє.

Біля дверей “Колізею” стояли скульптури — вхід “охороняли” кам’яні атланти. Ціна квитка варіювалася залежно від місця: 15–50 копійок. У цьому ж приміщенні відкрили кондитерське кафе, відвідувачі ласували солодощами після перегляду фільмів.

У ті часи кінематографічна техніка була примітивною, а знімальний процес — трудомістким і довгим, а тому дивує велика кількість та жанрова різноманітність фільмів. Навіть драми розділили на кілька видів: “сильна”, “соромна”, “бентежна” та інші. Наприклад, у “Колізеї” показували “жахливу” драму “Священна присяга й чотири наяди”, “задумливі” драми “Підсумки життя” та “Душа жінки”, “соромні” — “Тавро гріха”, “У вихорі низинних інстинктів”.

З’явилися краєзнавчі фільми про різні країни: “Екскурсія на острів Ява”, “Кавказька рив’єра”, “Флоренція”, “Біля берегів Бельгії”. З театру в кіно перекочували комедійні жанри фарс і сатира, у “Колізеї” вони були представлені у фільмах “Жіночі ганчірки”, “Ідеали сучасної молодості”, “Якщо любить, то без розуму”, “Тільки б не впізнала дружина”.

“Поруч пивний трактир!”

Перші кінотеатри називали не лише ілюзіонами, а й синематографами, електротеатрами, хроноскопами, біоскопами. Деякі з цих термінів спочатку позначали пристрої для демонстрації фільмів. Наприклад, біоскоп — один із перших кінопроєкторів. У прилад вмонтовували джерело світла, кілька лінз та котушки з плівкою.

У Кременчуці у 1912 році відкрився кінотеатр-біоскоп “Феномен”. Цей заклад працював на вулиці Преображенській, а його послуги коштували дещо дешевше, ніж в інших кінотеатрах. По-перше, репертуар там був біднуватий, а по-друге, “давали” в основному короткометражні фільми.

Проте “Феномен” теж радував відвідувачів. Кіномани тих років розповідали, що запам’яталися мистецька трагедія єврейської студентки “Де правда?”, динамічний репортаж “Змагання бугаїв на Римському стадіоні” та географічний огляд “Скелясті береги Франції”.

У 1914 році в міському саду Кременчука з’явився перший літній кінотеатр. Рекламні оголошення, розміщені в пресі, або розвішані на стінах будинків, сповіщали: “Сеанси синематографа на свіжому повітрі! Щотижня — нові картини! Ціна за вхід — 10 коп. Поруч пивний трактир!”

Цікаво, що в подібних оголошеннях іноді вказували довжину кіноплівки, на якій було знято фільм. Робилося це, можливо, для того, щоб глядач зміг самостійно й заздалегідь оцінити тривалість перегляду. Або з інших причин. У різні роки розміри плівки були від 60 до 250 метрів, а одна хвилина німого кіно містилася на 15-метровій ділянці стрічки.