Володимир Гайдаров — актор театру і кіно, народжений у Полтаві, який зробив помітну кар’єру в європейському та радянському кінематографі першої половини XX століття. Його творчий шлях охоплює період німого кіно, роботу в театрах Росії та Німеччини, а також участь у великій кількості знакових фільмів 1920–1930-х років. Попри те, що ім’я цього актора тепер не відоме широкому загалу, Гайдаров залишив вагомий слід в історії театрального та екранного мистецтва. Далі на poltava-trend.
Походження та ранні роки артиста
Майбутній актор з’явився на світ 12 липня 1893 року у місті Полтава. Його батько — Георгій Васильович Гайдаров — був досить відомою особистістю у своєму оточенні. Родина мала власний дім на вулиці Кузнецькій (сучасна назва — вулиця Юліана Матвійчука). Батько займав почесну посаду в Полтавській губернській опікунській раді дитячих притулків. Він прагнув дати синові хорошу освіту і з шести років запросив для Володимира приватного вчителя, який серед іншого навчав його грі на скрипці. Проте музичне мистецтво не викликало у майбутньої зірки особливого інтересу. Незабаром хлопця прийняли до Полтавської губернської гімназії — навчального закладу, який вважався престижним серед купецьких родин.
Інтерес до мистецтва у Володимира проявився рано. Під час навчання в гімназії він захоплювався літературою та філософією. Але справжньою пристрастю для нього став театр, куди він уперше потрапив у віці восьми років. Пізніше він згадував, що його вразила особлива атмосфера театральної зали — напружена й наповнена енергією. Йому здавалося, що всі глядачі об’єднані однаковими почуттями, думками та прагненнями. Усе, що він бачив і чув на сцені, наповнювало його душу натхненням і робило його кращим. Саме тоді він зрозумів, що театр — це наймогутніший засіб боротьби з несправедливістю.
Одного разу Володимир побачив на сцені актрису Ольгу Гзовську, яка читала під музику поезію Тургенєва. Її краса, граціозність і мелодійний голос справили на нього неймовірне враження. З того моменту театр став невіддільною частиною його життя.
Юність і становлення артиста
Після закінчення гімназії Володимир переїхав із Полтави до Москви, де вступив на філософське відділення історико-філологічного факультету Московського університету. У столиці він активно відвідував театри, музеї та картинні галереї. Найбільше йому подобався Московський художній театр, який мав велику популярність серед молоді. Першою виставою, яку Гайдаров побачив у МХТ, став «Гамлет», у якому роль Офелії виконувала його давня улюблениця — акторка Ольга Гзовська. Майбутній артист буквально закохався у театр і незабаром познайомився з режисером Миколою Єврейновим, який написав для нього рекомендаційного листа до МХТ.
На той момент вступні іспити вже завершилися, тож Володимир став вільним слухачем. Короткий період занять переконав його в тому, що театрові можна належати лише цілком і повністю, однак він ще не був упевнений, чи готовий залишити університет заради місця, де мав лише неофіційний статус. У підсумку Гайдаров вирішив тимчасово покинути студію. Повернутися до театру він зміг лише у 1914 році, залишаючись при цьому студентом університету. Цього разу він уже пройшов офіційне прослуховування та був зарахований до студії. Ба більше — майже одразу його почали залучати до участі у виставах.
Першим театральним досвідом стали ролі двох тарілок та одного з жахів «царства ночі» у виставі «Синя пташка» за п’єсою Метерлінка, яку ставив відомий режисер Леопольд Сулержицький. Уже у 1915 році Гайдаров почав репетирувати ролі Сергія у «Селі Степанчиковому», Аліксана у «Троянді і хресті», Всеволода у «Молодості» за Андрєєвим. Під час репетицій вистави «Лихо з розуму» він знову зустрів Ольгу Гзовську. Вже тоді вона була всеросійською зіркою, яку називали «феєю сцени». Вона здавалася йому недосяжною, і Гайдаров навіть уявити не міг, що згодом вони не лише гратимуть разом, а й стануть подружжям.
У тому ж 1915 році полтавець уперше спробував себе у кіно, знявшись в епізодичній ролі у фільмі «Мара Крамська», сценарій до якого написала та сама Гзовська. Потім була невелика роль у стрічці «Ураган», а далі — у фільмах «Аромат гріха», «Коли вмирає кохання», «Її жертва». Вже у 1916 році йому почали пропонувати головні ролі. Зокрема, він зіграв імператора Миколу I в екранізації однойменної повісті Льва Толстого. Пропозиції почали надходити одна за одною. Гайдаров грав із такими зірками свого часу, як Віра Орлова, Марія Рейзен, Наталія Лисенко, Ольга Гзовська.
Популярність актора зростала настільки стрімко, що він вирішив залишити продюсера Йосипа Єрмольєва. Однак той продовжував випускати афіші з іменем Гайдарова, лише змінюючи ініціали, що тепер ускладнює точне вивчення його кінокар’єри сучасним дослідникам.
Поворот долі
Роковим у долі Володимира Георгійовича став 1920 рік. Разом з Ольгою Гзовською він вирушив у гастрольне турне країнами Прибалтики, яке несподівано розтягнулося на дванадцять років. Європа зустріла акторську пару з захопленням: визнання глядачів, щедрі гонорари та схвальні рецензії у прибалтійській пресі, де відзначали «глибоку проникливість виконання за ідеальної завершеності форми». Виразна зовнішність Гайдарова одразу привернула увагу німецьких кінопродюсерів, чиї представництва тоді активно працювали у Ризі.
Так розпочався європейський період у житті видатного полтавця. Володимир Георгійович ставив вистави за участю дружини та дедалі активніше знімався у кіно, зокрема в культових режисерів, серед яких був і Фрідріх Мурнау. Усього в Німеччині він зіграв у 24 фільмах, майже всі вони мали гучний успіх.
У 1930 році полтавець дебютував як кінорежисер, знявши німецько-естонську комедію «Курс на шлюб» (Kurs auf die Ehe) та заснувавши для цього в Берліні власну студію Wladimir Gaidarow Film GmbH. Він же виконав і головну роль. Здавалося, тепер можна було насолоджуватися плодами слави, але Гайдарова дедалі сильніше тягнуло додому. Подружжя підтримувало тісний зв’язок із радянським посольством, і в 1932 році вони відмовилися від нових контрактів заради повернення до Москви.
Вже у 1933-му вони знялися у фільмі «Степові піски» Київської кіностудії, а згодом отримали запрошення від «Ленфільму». У 1934 році подружжя переїхало до Ленінграда. Проте в СРСР популярність Гайдарова вже не була такою яскравою, як у Європі: близько шести років він провів у гастролях з лекціями та концертами, не маючи постійної роботи в театрі чи кіно. Згодом подружжя не раз шкодувало про своє рішення залишити Європу.
Лише у 1938 році актора прийняли до трупи Академічного драматичного театру імені Пушкіна, де він дебютував у ролі Велікатова в «Талантах і шанувальниках» Олександра Островського. Співпраця з режисером Володимиром Кожичем принесла йому справжнє творче задоволення, хоча таких сильних постановників він більше не зустрічав. У театрі Пушкіна Гайдаров пропрацював три десятиліття, граючи відносно небагато, але компенсуючи нестачу сценічної зайнятості лекціями, творчими вечорами та науковою діяльністю. До речі, дуже цікава історія життя зірки німого кіно полтавки Віри Холодної.
Головна роль
У 1940 році Володимиру Георгійовичу було надано звання заслуженого артиста РРФСР. Незабаром він зіграв одну з найголовніших ролей у своєму житті — командувача шостої німецької армії фельдмаршала Паулюса у фільмі «Сталінградська битва». Актор переглянув понад 3000 метрів документальних матеріалів, безліч фотографій Паулюса, а також особисто зустрічався з його ад’ютантом. Ця роль була надзвичайно цікавою для Гайдарова, адже в ній було те характерне психологічне напруження, яке він так любив. За цю роботу актор отримав Державну Сталінську премію.
Втім, навіть ця висока нагорода не відкрила перед ним нових кіноможливостей. У 1954 році він зіграв лорда Солсбері у стрічці «Герої Шипки». Наступну пропозицію знятися в кіно він отримав лише у 1968 році, коли виконав роль британського посла в радянсько-норвезькому фільмі «Фрітьйоф Нансен. Усього одне життя». Після цього Гайдаров знявся ще у фільмі «Помилка Оноре де Бальзака».
До речі, у 1960 році актора запрошували на проби на роль професора Сальваторе у фільмі «Людина-амфібія», але він відмовився. Зрештою, роль отримав Микола Сімонов — колишній суперник Гайдарова на кінопробах, зокрема і на роль Петра I.
Смерть Гайдарова
У 1962 році померла Ольга Гзовська. Зірку німого кіно почали забувати ще у 1950-х роках. Вона все ще значилася в трупі Пушкінського драматичного театру, але нових ролей не отримувала, тому виступала з концертними програмами та керувала художньою самодіяльністю у будинку культури моряків. Гзовську поховали на Введенському кладовищі у Москві.
Володимир Георгійович пережив свою кохану дружину на 14 років. Полтавець помер 17 грудня 1976 року в Ленінграді. Актор до останніх днів залишався бадьорим, підтягнутим і красивим. Можливо, прожив би довше, якби в його квартирі на набережній Мойки не розпочався капітальний ремонт. Після повернення з евакуації влада дозволила акторам Пушкінського театру обрати будь-яке безгосподарне житло. У 1970-х Гайдаров мусив відстоювати своє помешкання, адже в меншу квартиру не вмістився б його величезний архів. Переговори з чиновниками були виснажливими та стресовими.
Зрештою знайшлося відповідне приміщення на Жуковській, але сам актор був настільки виснажений, що казав: «Цього переїзду я не переживу». Так і сталося. Коли метушня завершилася і нервове напруження спало, організм не витримав. Актор потрапив до лікарні, де провів ще два місяці. До нового житла він так і не переїхав.
Володимира Георгійовича поховали у Комарові. У 2003 році в пам’ять про видатного актора й режисера у Полтаві на фасаді кінотеатру «Колос» встановили меморіальну дошку.
Джерела:
