Саме так називали засновника української національної музики Миколу Лисенка. Він був композитором, піаністом, хоровим диригентом, педагогом, збирачем пісенного фольклору та громадським діячем. А ще, як зазначає сайт poltava-trend – справжнім українцем і звичайною людиною, яка все життя прагнула любові.
Дворянське дитинство
Микола Лисенко народився 1842 року в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Він належав до відомого козацько-старшинського роду, чиїм засновником вважався Іван Лисенко, наказний гетьман Війська Запорозького. Батько Миколи Лисенка був дворянином-полковником, а мати походила з поміщицької династії. Микола ріс як усі дворянські діти – розкоші не бракувало, хороша освіта, вишукані манери, танці… Батько майбутнього композитора вдома говорив українською, а от мати-полтавка, випускниця одного з петербурзьких інститутів, рідну мову забула. Іноді вони з сином спілкувалися лише французькою, бо він не хотів говорити російською. А коли Микола став знаменитим, мати, щоб йому догодити, переходила на рідну мову.
Та син відказував: “Мама, не терзайте Украину!”.
А от російський поет, батьків однополчанин Афанасій Фет навіть дорікав матері Лисенка, що та спершу навчила сина французької абетки і сам взявся вчити його російської. З дитинства Микола вивчав 7 мов.
Перші уроки музики Миколі Лисенку давала мати. З п’яти літ він грав на фортепіано, зокрема чудово з нею в чотири руки. Музичний слух розвинувся в малого рано. Коли хлопчик чув, як фальшивив полковий оркестр, то закривав вуха й тікав. У 9 літ Лисенко написав перший музичний твір – стилізовану польку. Її до дня народження сина батько надрукував у книжечці.
Вирішив творити в Україні і пропагувати її музику
1859 року Микола Лисенко закінчив гімназію в Харкові з срібною медаллю і того ж року вступив із троюрідним братом Михайлом Старицьким на природничий факультет Харківського університету. Та 1860 року через скруту родина переїхала в Київ і Микола з братом перевівся в Київський університет. (До слова, коли Лисенки та Старицькі жили в Києві, вони не поривали зв’язків, а ще тісно спілкувалися із родиною Косачів, що жила поруч, себто з Лесею Українкою, її матір’ю Оленою Пчілкою та іншими). Київський заклад студент закінчив з відзнакою, а 1865 року захистив дисертацію “Розмноження нитчастих водоростей”.
Лисенко був кандидатом природничих наук, але заробляв як учитель музики. І по завершенню навчання він вирішив пов’язати життя з нею. 1867 року Микола Лисенко вступив до Лейпцизької консерваторії, однієї з кращих у Європі. Юнак завершив навчання, за два роки пройшовши чотирирічний курс. У консерваторії його називали піаністом-віртуозом. 1872 року Микола Лисенко написав перший закінчений твір – оперету на лібрето М.Старицького “Чорноморці”. 1874-го він вступив до Петербурзької консерваторії, вчився у відомого майстра М.Римського-Корсакова. У Петербурзі талановитому музиканту пропонували посаду капельмейстера приватної опери з перспективою імператорської сцени.
“Але Лисенка тягла додому туга за Батьківщиною”, – згадував Старицький.
Для молодого таланта були відчинені провідні сцени Європи, а він вирішив творити в Україні і пропагувати її музику.
Автор духовного гімну України
Микола Лисенко писав опери, музично-драматичні і фортепіанні твори, кантати і хори, обробки народних пісень, камерно-інструментальні п’єси, романси. Він – автор 10 опер і сотень інших музичних творів. Найвідоміші плоди праці композитора – твори на тексти Т.Шевченка (Лисенко інтерпретував доробок Кобзаря одним з перших). Цікаво, що із творчістю Шевченка Лисенко вперше познайомився разом зі Старицьким у 14 років. Брати знайшли його заборонену збірку, якось гостюючи в діда. Враження були незабутні і, певно, вплинули на вибір творчого шляху Лисенка. У своїй творчості він до 100 разів звертався до шедеврів Кобзаря, що давали наснагу для власних, присвячував йому концерти пам’яті.
Композитор зокрема є автором знаменитих опер “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Енеїда” і кількох дитячих. Його твори стали підґрунтям українського національного оперного мистецтва. Саме Лисенко написав музику до хорового твору Олександра Кониського “Молитва за Україну” (“Боже, великий, єдиний”), що здобув ім’я духовного гімну України. Вершина його творчості і чи не найвище досягнення української оперної музики – героїко-історична народна музична драма “Тарас Бульба”. Композитор створив і багато інших чудових творів. 20-томне зібрання, видане у 1950-1959 рр., не вмістило всієї його спадщини.
А ще Микола Лисенко зробив вагомий внесок в етнографічну спадщину України. Він зібрав більше 100 зразків народної творчості, видав книгу з аналізом козацьких дум із репертуару кобзаря Остапа Вересая. Все життя Лисенко займався і хоровою справою. 1902 року почалася знаменита подорож його хору Україною.
Кохання від юності до старості
Микола Лисенко й Михайло Старицький на канікулах після 5 класу гімназії закохалися в біляву кокетливу Теклю, яка гостювала на сусідньому хуторі. Хлопці без взаємних ревнощів вигадали як завоювати обраницю. Микола склав музику, Михайло – вірші. Вбралися в парадні гімназійні костюми й попросили кучера підготувати коней, коли батьків не було вдома. Після чаювання з Теклею Михайло, маючи гарний баритон, виконав спільний твір.
У кінці пісні лунала хитра фраза: “Дай хоть единое лобзанье за наш сердечній мадригал!”.
І Текля простягнула руки для поцілунків. Юна блондинка дозволила “женихам” лишитися на хуторі, щоб вранці поїхати на пікнік до Дніпра. Хлопці цілу ніч не спали, ділилися мріями і враженнями. А ранком з дому “женихи” отримали грізну записку із наказом миттю повертатися. Поїхали кавалери й не попрощавшись…
У 26 літ Лисенко одружився на Ользі О’Коннор. Він знав її з дитинства, бо їх маєтки були розташовані зовсім поруч у селі на Полтавщині. Чоловік був набагато старший від дружини – представниці полтавського поміщицького роду з шотландсько-французьким корінням. Вона володіла прекрасним сопрано і рідкісною зовнішністю.
Як пізніше згадував Лисенко: “Ольга була… дуже гарненька, розумна, гостра та жива надзвичайно”.
Саме Ольга співала в прем’єрі першої опери Лисенка “Різдвяна ніч”. Пара була разом 12 років. У них не було дітей, а дружина ще й мала спадкову хворобу, яка провокувала часті депресії та нервові зриви. Вони розійшлися неофіційно, щоб уникнути взаємних звинувачень у суді, й лишилися друзями. Ользі О’Коннор Лисенко присвятив 11 творів.
Другою дружиною стала Ольга Липська, яка була коханкою Лисенка тривалий час. Цю починаючу піаністку він зустрів у кінці 1870-х на концерті в Чернігові. Ольга стала брати в Лисенка уроки гри на фортепіано для вступу до консерваторії (у той період він саме працював педагогом в інституті шляхетних пань). Лисенко оселив ученицю у себе на Хрещатику, а вже за рік вони таємно жили разом. В консерваторію Ольга не вступила. Вона народила чоловіку 7 дітей (двоє померли в ранньому віці) і померла при останніх пологах. Близько 20 літ пара жила неофіційно, тому діти вважалися незаконними. Та Ольга О’Коннор надала всі свідчення і посприяла тому, щоб батько усиновив своїх дітей. Чомусь Ользі Липській Лисенко творів не присвячував. Всі їхні діти пов’язали життя з музикою.
Років у 65 Лисенко покохав свою ученицю з Київського інституту шляхетних дівиць Інну Адріанопольську. Коли він її побачив, здалося, що кохана дружина Ольга воскресла – настільки вони були схожі! Інні тоді було до 20 літ. Роман почав розвиватися насамперед через листування. Кажуть, вони жили разом. Коли стосунки, неприйнятні за тодішніми мірками, набули розголосу, він змушений був звільнитися, а вона – завершити навчання екстерном і їхати. При зустрічі за кілька літ Лисенко запопонував Інні побратися, але та відмовила.
Похорон маестро – демонстрація української самосвідомості
За життя Микола Лисенко не зібрав великих статків. Заробляв не композиторством, а викладанням, довіку жив на зйомних квартирах. Кошти, зібрані 1903 року в Києві та Львові під час заходів до 35-річчя творчої діяльності, митець не використав для придбання житла, а витратив на відкриття Музично-драматичної школи. По смерті Лисенка заклад носив його ім’я, а потім на його основі виникли Київська консерваторія і Київський театральний інститут.
Микола Лисенко помер раптово. У вересні 1912 року його товариш-професор Триштель непокоївся, що той має проблеми з серцем. 24 жовтня ранком Лисенко планував іти до Музично-драматичної школи, але його спіткав серцевий напад. За півгодини композитор помер. На його здоров’я вплинуло трагічне кохання, переслідування царського уряду та несправедливе, хоч і нетривале, ув’язнення за “український націоналізм”…
Поховали генія на п’ятий день по смерті, щоб дочекатися приїзду дітей та іншої рідні, а ще численних делегацій. Похорон маестро назвали першою демонстрацією української самосвідомості. З різних куточків України до Києва попрощатися з генієм прибули до 100 000 людей. На нинішньому бульварі Шевченка яблуку ніде було впасти, люди розташувалися навіть на деревах і на дахах. На Байковий цвинтар труну супроводжували ще й кілька хорів. Коли процесія рухалася мимо театру Садовського, його оркестр виконав “Жалібний марш” Лисенка. А після траурного заходу царські поліцаї намагалися знищити відзняті фото і відео. Та це їм сповна не вдалося…
