Іван Козловський — прославлений український виконавець, чиє ім’я назавжди вписане в історію світової опери. Майбутній співак народився на Київщині, однак його шлях до слави розпочався саме у Полтаві. Тут, під час служби в інженерних військах, він дебютував у партії Петра з «Наталки Полтавки» Лисенка, а незабаром підкорив глядачів образом Хоми Брута з гоголівського «Вія». Але справжнім проривом стала участь співака в опері французького композитора Шарля Гуно «Фауст». Козловський у ролі вченого, який уклав угоду з самим дияволом, був бездоганним. Далі на poltava-trend.
Дитинство та юність Івана Козловського
Іван Семенович Козловський народився 11 (24) березня 1900 року в селі Мар’янівка біля Василькова на Київщині. Його музикальні здібності проявилися дуже рано. Уже з семи років хлопчик співав у хорі Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, де прожив майже десять років. Разом із ним у хорі співав і його старший брат Федір, згодом також відомий співак. Пізніше саме доля брата значною мірою вплинула на життя Івана. У 1919 році Федір вирушив із хором Олександра Кошиця на гастролі в Європу і відмовився повертатися в Україну після приходу більшовиків. Цей вчинок надовго залишився таємницею в родині й, ймовірно, став причиною того, що самого Івана Козловського згодом практично не випускали за кордон.
Першим учителем маленького Івана в рідній Мар’янівці був сільський педагог Сисой Григорович Саєнко. Саме він зміг розгледіти в хлопчику рідкісний талант і прищепив йому любов до рідної землі. У 1917 році Козловський вступив до Київського музично-драматичного інституту, де навчався у класі Олени Олександрівни Муравйової. Уже тоді стало зрозуміло, що перед педагогами — майбутня зірка сцени. Наприкінці 1918 року Іван почав виступати в Полтавському музично-драматичному театрі, проте незабаром його артистичну кар’єру перервала служба в Червоній армії.
Після демобілізації він продовжив сценічну діяльність — спершу в Харківському, а потім у Свердловському театрах опери. Перший сезон у Свердловську виявився для початківця надзвичайно насиченим. Молодому артисту довелося опановувати практично весь провідний теноровий репертуар — від ліричних партій до лірично-драматичних і меццо-сопрано. Успіх виконавця був стрімким. Кожен спектакль за його участю збирав аншлаг, а місцеві газети публікували захоплені відгуки.
Так, «Уральський робітник» писав: «Козловський — Хозе правильно, із великим смаком і відчуттям розвиває свою роль від початку до кінця. Він володіє неймовірно красивим, чистим голосом і чудовою сценічною зовнішністю…» Щодо виконання в «Золотому півникові», критики відзначали, що саме Козловський створив найцілісніший образ, виконавши партію царя Додона.
Іван Козловський і Полтава
Для Івана Козловського Полтава стала містом, де розпочалася його велика кар’єра. У роки Громадянської війни він перебував тут як червоноармієць інженерних військ. У 1918 році Козловський дебютував у Полтавському пересувному музично-драматичному театрі в ролі Петра в опері М. Лисенка «Наталка Полтавка». Успіх був величезним. Публіка одразу тепло прийняла молодого співака, а його образ простого сільського юнака виявився надзвичайно переконливим. Серед інших ролей особливу популярність мав бурсацький Хома Брут у постановці «Вія» за Гоголем — партія, у якій Козловський виявив не лише вокальні, а й драматичні здібності.
Ці роки в Полтаві пов’язані й із пам’ятними зустрічами. На все життя Іван Семенович запам’ятав, як із товаришами ходив колядувати до видатного письменника Володимира Короленка. Простота, гостинність і щирість господаря вразили молодих артистів. Короленко тоді звернув увагу саме на Козловського. Письменник не раз запрошував його на розмови та навіть просив заспівати. Ці епізоди залишили глибокий слід у душі юного виконавця.
Слава про незвичайний голос червоноармійця швидко поширилася містом. І одного разу адміністрація місцевого оперного театру запросила його замінити хворого артиста. У ті роки до Полтави часто приїжджали знаменитості, і саме до театру завітав прославлений бас Платон Цесевич. Керівництво задумало поставити «Фауста», але не могло знайти гідного тенора для головної партії. Цесевич пробував співати з різними претендентами, але кожного разу залишався незадоволений. Голоси колег не відповідали його рівню. Зрештою він роздратовано заявив, що якщо не знайдеться належний партнер, то взагалі відмовиться від виступу. Тоді згадали про Козловського.
На репетиції Іван Семенович заспівав чисто і красиво. Він упевнено рухався сценою і миттєво отримав схвалення майстра. Але сам Козловський, попри підтримку Цесевича, дуже хвилювався. У день прем’єри він прийшов до театру раніше за всіх і довго обмірковував роль. Йому належало вперше втілити на сцені складний образ ученого, який продав душу дияволу заради знань і насолод. Ця філософська глибина лякала та збивала з пантелику молодого артиста.
Проте на сцені він був бездоганним. Його голос легко долав вокальні труднощі партії, а гра, хоч і не завжди усвідомлена у масштабі, була чесною та натхненною. Глядачі прийшли від його виконання у невимовний захват. Фахівці стверджують, що саме цей дебют став справжнім «бойовим хрещенням» Козловського в оперному мистецтві.
Після «Фауста» він виконував Ленського в «Євгенії Онєгіні», Іонтека в «Гальці» та інші відомі партії. За два роки роботи у Полтаві Козловський здобув неоціненний досвід, а його талант отримав визнання не лише публіки, а й колег. Бас Платон Цесевич, який виступав разом із ним, передбачав молодому співакові велике майбутнє — і не помилився.
Робота Козловського у Великому театрі
Шлях Івана Козловського у Великому театрі розпочався з партії Альфреда в опері Джузеппе Верді «Травіата» за мотивами роману Олександра Дюма-сина «Дама з камеліями». Ця вистава стала першою можливістю виявити себе на одній із найпрестижніших сцен країни. Але справжню славу співакові принесла роль Юродивого в опері Модеста Мусоргського «Борис Годунов», яка закріпила його статус видатного виконавця. Згодом Козловський став одним із провідних тенорів Великого театру нарівні з такими майстрами, як Леонід Собінов та Сергій Лемешев.
У 1937 році йому було надано звання заслуженого артиста РРФСР. Тимчасово ж, у 1938 році він залишив театр. На час перерви у співпраці з Великим театром Козловський організував Державний ансамбль опери СРСР і став його художнім керівником. Метою ансамблю була популяризація класичної музики. У репертуар колективу увійшли адаптовані для широкої аудиторії арії з опер.
Разом із музикантами Козловський ставив опери «Вертер» Жюля Массне, «Паяци» Руджеро Леонкавалло, «Орфей і Еврідіка» Кристофа Віллібальда Глюка та інші, виконуючи в них головні партії. Ансамбль під його керівництвом працював до 1941 року. Крім того, Козловський виступав із Державним джаз-оркестром СРСР під керівництвом Віктора Кнушевицького, демонструючи рідкісну для оперного артиста гнучкість і сценічну широту.
Наприкінці 1940 року Козловський був відновлений у трупі Великого театру. Під час Другої світової війни трупа була евакуйована до Куйбишева (нині Самара), де артист продовжував активно працювати. Він часто виїжджав у складі концертних бригад на фронт, виступав у шпиталях, записав кілька радіоконцертів для бійців Червоної армії. У 1945 році співак гастролював у Румунії та Чехословаччині, а у 1948 році спільно із Сергієм Лемешевим брав участь у ювілейних урочистостях вдови Антона Чехова — Ольги Кніппер-Чехової.
Всього на сцені Великого театру Козловський виконав близько 50 партій. Його майстерність високо цінував сам Йосип Сталін. У 1954 році, бувши одним із найпопулярніших артистів Великого театру, Іван Козловський несподівано залишив його. Причину цього рішення співак не пояснив.
Любов Козловського до України
Попри всесвітню славу та високі радянські нагороди, Іван Семенович Козловський ніколи не був повністю щасливою людиною. Уже у 54 роки, хоча він продовжував виступати з успіхом до 87 років, він був змушений покинути Великий театр. Відомого артиста через долю брата майже не випускали за кордон. Федір Козловський, який колись відмовився повертатися на батьківщину, закінчив життя священником неподалік від Нью-Йорка.
Особисте життя Івана Семеновича теж було непростим. Після розставання з першою дружиною Олександрою Герцик він пов’язав долю з акторкою Галиною Сергеєвою. Вона народила співакові двох доньок, але вже в зрілому віці залишила його заради лікаря Чакліна. Козловський мріяв завершити життя в монастирі, як колись брат, проте цьому не судилося здійснитися.
При цьому Україна завжди була для артиста центром світу. Іван Семенович підтримував тісні зв’язки з київськими митцями та земляками з Мар’янівки. У московській квартирі співака постійно лунала українська мова, а в репертуарі були так звані «політично небезпечні» українські твори. Козловський бажав, щоб його поховали на малій батьківщині, у рідній Мар’янівці. Артист навіть обрав місце для своєї могили, проте остання воля виконавця не була виконана.
Російська влада довгий час намагалася замовчувати українську сторінку біографії співака, особливо його український репертуар. Якщо оперні арії та романси Козловського російською мовою були доступні в Москві повсюдно, то українські твори майже неможливо було знайти протягом 50–60 років. Лише у березні 2004 року відбулася презентація подвійного компакт-диска з українськими піснями у виконанні Івана Семеновича.
Смерть і спадщина Козловського
Іван Семенович Козловський відійшов у вічність 21 грудня 1993 року в Москві, залишивши по собі неоціненну творчу спадщину. Неймовірний голос, сценічна майстерність і унікальна техніка виконання зробили його одним із найвеличніших тенорів XX століття.
Козловський залишив не лише сценічну спадщину, а й особистий приклад відданості мистецтву та батьківщині. Попри труднощі, обмеження та особисті втрати, він зберігав любов до України, її культури та мови, роблячи їх невіддільною частиною свого творчого життя. Всупереч останній волі Козловського, який бажав бути похованим у рідному селі, його поховали на Новодівочому кладовищі у Москві.
За видатний внесок у мистецтво він був пошанований найвищими нагородами: Героя Соціалістичної Праці (1980), Народного артиста СРСР (1940), Народного артиста України (1993), лауреата Сталінської премії I ступеня (1941, 1949) та Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1990). Серед нагород — п’ять орденів Леніна (1939, 1951, 1970, 1976, 1980) та орден «Знак Пошани» (1937).
Ім’я співака увічнене в культурній пам’яті. У Москві діє музична школа, при якій працюють Фонд і Музей Івана Козловського. Пам’ятники артистові встановлені в Києві та в його рідній Мар’янівці, де також розташований Меморіальний музей-садиба. В Україні діють благодійний фонд підтримки оперного та балетного мистецтва імені Івана Козловського та Художньо-концертний центр імені І. Козловського при Київському національному академічному театрі оперети.
Іван Козловський залишається символом відданості таланту, батьківщині та сцені. Його життя і мистецтво продовжують надихати майбутні покоління артистів, а пам’ять про нього живе в серцях глядачів і шанувальників опери по всьому світу.
Джерела:
- https://www.pisni.org.ua/persons/551.html
- https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2842760-ivan-kozlovskij-2-zolote-serce-u-zolotij-klitci.html
- http://histpol.pl.ua/ru/poltava-istoricheskie-ocherki/poltava-v-gody-vojny-1941-1945-gg?id=2092
- https://mydim.ua/peoples/kozlovskyy-ivan-semenovych/
- https://ukrpohliad.org/blogs/30-rokiv-vid-smerti-talanovytogo-na-ves-svit-ukrayinskogo-spivaka-ivana-kozlovskogo.html
- https://tass.ru/encyclopedia/person/kozlovskiy-ivan-semenovich
