“Гігант двометрового зросту, сповнений тактовності та гідності, стоїть за пюпітром скромно, не переймаючись красою пози. Серйозно й суворо виконує свій обов’язок, піклуючись про яскраве, але водночас правильне виконання музичних творів. Прекрасний скрипаль та диригент, він уміє зачаровувати публіку. Дав нам зразок блискучої, темпераментної майстерності”, — так про полтавця Дмитра Ахшарумова писали в німецькій газеті “Morgen Post” у 1908 році. Йому захоплено аплодували європейські меломани, а земляки були вдячні за створення музичного училища в Полтаві. Далі на poltava-trend.
“Царський подарунок” у череві красуні
Ахшарумів був не лише блискучим і непересічним музикантом, а й невтомним керівником оркестрів. Організовував турне та концерти виконавців філософських рапсодій та веселих попурі, багатогранних симфоній та загадкових увертюр. Популяризував шедеври світової та української музики, справедливо вважаючи, що цей різновид мистецтва збагачує духовне життя людства.
Про Дмитра Ахшарумова існує легенда, яку розповідали його колеги. У 1864 році цар Олександр II відвідував гірські селища на Кавказі. В одному з будинків він познайомився з витонченою 19-річною дівчиною. Після побачень із монархом кавказька красуня завагітніла. Щоправда, цар про це не дізнався, поїхавши до столиці.
Усього за кілька тижнів після від’їзду Олександра II дівчину поспішили видати заміж за давнього знайомця — держслужбовця Володимира Ахшарумова. Батьки побоювалися, що стосунки монарха з дочкою не пройшли безвісти. І як виявилося, турбувалися вони недаремно. Втім, про “царський подарунок”, що таївся в утробі молодої дружини, чиновник не здогадувався. І хлопчика, який народився 8 вересня 1864 року вважав за свого.
Але хай там як, перевірених історичних відомостей про аристократичне походження музиканта немає. Подейкували, що Олександру II все ж таки донесли чутки про далеку дитину. Але як можна здогадатися, позашлюбні стосунки монарха не афішували. А сам імператор загинув у 1881 році — народовець-терорист Ігнатій Гриневицький кинув під ноги самодержця бомбу.
У Європі добре, але в Україні краще
Із сонячного півдня родина Ахшарумових переїхала до Полтави. Маленький Діма з ранніх років любив грати на скрипці. Батьки хоч і не забороняли це хобі, але хотіли, щоб їхній вихованець став військовим, а не скрипалем. А тому сина було відправлено на навчання до Петербурзького кавалерійського училища.
Але музику Дмитро не залишив: займався з викладачем консерваторії. Однак муштра та нецікаві лекції в училищі все більше дратували талановитого юнака. У 1885 році він втік до Європи. Оселився у Відні, старанно та уважно навчався в тамтешніх професійних музикантів. І незабаром став відомим як геній-самородок. Дивував слухачів красою звуку, віртуозно та впевнено орудував смичком. Пронизливі мелодії народжувала його скрипка й дарувала людям.
Про Дмитра писала європейська преса, а шанувальники радували своєю повагою. Він виступав в Австрії, Німеччині, Франції. Але мріяв не лише виконувати музику, а й керувати нею, тобто хотів бути диригентом. Крім того, після довгих років мандрівок на чужині він побажав повернутися до милої України, на рідну Полтавщину, де минуло дитинство. Саме там Дмитро планував створити симфонічний оркестр.
Моцарт і Бетховен для полтавців
Ахшарумів повернувся до Полтави бувши вже зрілим досвідченим музикантом у 33-річному віці, повним сил і творчих задумів. Він швидко згуртував довкола себе кількох виконавців оркестрових творів. І після кропіткої роботи зазвучала одна з симфоній Бетховена та його увертюра “Егмонт”.
На початку весни 1899 року завдяки ініціативі Дмитра відкрилося Полтавське музичне товариство, у якому творили два десятки музикантів та давали концерти для полтавців. Звукову гармонію в оркестрі створював диригент Дмитро Ахшарумов. До того ж він став музикознавцем-просвітителем: перед кожним виступом свого колективу роздавав гостям брошури з розповідями про відомих композиторів та їхні твори.
Але маестро не зупинявся на досягнутому й не дозволяв стагнувати своїм підопічним: задля підготовки професійних виконавців Дмитро Ахшарумов заснував у 1903 році Полтавське музичне училище, директором якого він і став. Культурно-освітня установа розмістилася в будинку неподалік від центра міста. У цьому приміщенні було дуже зручно не лише навчатися, а й виступати. Симфонічний оркестр під керівництвом Ахшарумова щомісяця грав композиції Моцарта, Генделя, Брамса. А також знайомив слухачів з українською класичною музикою: звучали твори Дмитра Бортнянського, Артема Веделя та Миколи Лисенка, ім’я якого пізніше отримало училище.
Небачене диво — симфонічний оркестр
Дмитро Ахшарумов вирішив розширити аудиторію слухачів та організував кілька турне Полтавщиною та іншими регіонами України. Музиканти виступали навіть у маленьких містечках, мешканці яких із подивом дивилися на гастролерів, адже в далекій провінції ніколи не бачили симфонічного оркестру та не чули класичної музики. За час поїздок Ахшарумов організував 274 концерти.
Побував полтавський оркестр і за кордоном — у Німеччині та Австро-Угорщині. А у 1908 році талановитий полтавець диригував симфонічним оркестром Берлінської філармонії — одним із найкращих музичних колективів того часу.
Ахшарумів охоче співпрацював не лише з професіоналами, а й з учасниками творчої самодіяльності. У 1911 році до нього звернулися музиканти-аматори з кількох сіл Полтавщини. Вони просили маестро дати уроки майстерності, навчити злагоджено грати в ансамблі. Ахшарумів нікому не відмовляв. У селі Гожули з’явився і довго працював музичний гурток із нотною бібліотекою. До того ж Ахшарумов допомагав набувати духових і струнних інструментів. Окрім власних ансамблів у деяких селах сформувався хор та стали виступати для земляків вокальні солісти.
Струни в цегляній стіні
Тим часом діяльність музичного училища в Полтаві не припинялась. Студентів та викладачів ставало дедалі більше. У приміщеннях для занять було вже тісно. Про творчу та освітню діяльність Ахшарумова знали навіть у тодішньому уряді, а тому директору музучилища вдалося видобути державні гроші для спорудження нової будівлі.
Роботи розпочалися в липні 1914 року. А в серпні вибухнула Перша світова війна. Ахшарумів доклав чимало зусиль, щоб у ці скрутні часи будівництво тривало. Як згадував один із педагогів училища тих років Ісаак Батшев, під час створення концертного залу майстри використовували європейську технологію: усередині стін, між цегляними рядами, простягли рояльні струни. Тому зал, який був розрахований на 1200 відвідувачів, вийшов із чудовою акустикою. Урочисте відкриття оновленого музучилища відбулося 20 березня 1916 року.
Ахшарумів планував створити ще консерваторію, але завадили революційні події. До представників нової влади дійшли чутки про родинні зв’язки полтавського диригента з родиною Романових. Без жодних розслідувань “царського байстрюка” відсторонили від роботи.
У 1919 році знеславлений маестро, який зробив полтавських музикантів знаменитими в різних країнах, поїхав із рідного міста. Почалися роки поневірянь. У 1920 році Ахшарумов організував у Криму симфонічний оркестр, але за рік цей колектив був розпущений. Музикант заробляв на життя, граючи на скрипці в різних містах. У 1926 році йому вдалося обійняти посаду диригента Воронезького оркестру. Проте пролетарський комітет із питань культури визнав, що в репертуарі “занадто багато класики”, яка, мовляв, незрозуміла простому народу.
Останні роки життя Ахшарумів провів у Туркменії, де викладав у музичному технікумі. Але радянська влада дістала його й там, не дала спокійно працювати. У 1937 році Дмитра заарештували, а через рік він помер.
