Яскравий естрадний артист, популярний конферансьє та співак Леонід Утьосов став улюбленцем публіки, виконуючи романси та комічні куплети в багатьох містах. Проте своє знамените ім’я, яке запам’ятали тисячі людей, він здобув на Полтавщині. І перші сходинки творчої кар’єри, що ведуть до вершини слави, подолав, коли працював у кременчуцькому театрі. Далі на poltava-trend.
Скрипка та бродячий цирк
Не дивно, що майбутній виконавець грайливих, життєрадісних шлягерів народився у веселому сонячному місті Одеса. У 1895 році в єврейській родині Вайсбейн з’явилися близнюки — хлопчик і дівчинка. Хлопця назвали Лазар, а дівчинку Поліною.
Бувши дитиною, Лазар Вайсбен не міг уявити, що вийде на сцену, слухатиме оплески й стане Леонідом Утьосовим. Маленький одесит мріяв бути пожежником чи моряком. Але доля спрямувала його іншім шляхом. По сусідству жив музикант, який потоваришував із 9-річним Лазарем, навчив його грати на скрипці. Це заняття так сподобалося хлопчику, що він приохотився до музикування. А через кілька років почав грати в симфонічному оркестрі та співати в хорі.
Але недаремно кажуть, що мистецтво потребує жертв. Заняття музикою так захопило юнака, що той перестав ходити до школи і його цілком слушно відрахували з навчального закладу. Сам артист пізніше розповідав, що його вигнали за те, що він вимазав крейдою та чорнилом одяг вчителя богослов’я.
Втім, Лазар не сумував, і недовго думаючи, вирушив мандрувати разом із бродячим цирком, розважаючи найповажнішу публіку грою на гітарі, ліричним шансоном та клоунськими репризами. Він навіть освоїв кілька акробатичних вправ та виступав разом із гімнастами.
Нове ім’я для нового життя
Й ось одного разу, під час чергових гастролей у 1912 році, на майбутню зірку естради звернув увагу директор кременчуцького розважального Театру мініатюр на прізвище Шпіглер. Енергійний юнак із приємним теплим голосом сподобався досвідченому антрепренеру. Лазарю Вайсбейну було запропоновано гонорар — 65 рублів на місяць. Це була величезна сума для артиста-початківця, адже до цього моменту за свої виступи він отримував лише 7 рублів. Чи треба говорити, що Лазар відразу погодився стати членом трупи кременчуцького театру!
Щоправда, була одна перешкода на шляху до нового життя — власне прізвище. Роботодавець зажадав вигадати псевдонім, мовляв, одеське єврейське ім’я було незвучним і не запам’ятовувалося. Артист почав міркувати, як же йому іменуватися тепер?
Хотілося мати не лише гарний, а й мужній псевдонім, який, можливо, нагадує природу рідного чорноморського узбережжя. Гірський? Морський? Утьосов! Втішний вдалою знахідкою, юнак повідомив про своє нове прізвище директору. Ну а замість біблійного імені новоспечений Утьосов узяв більш звичне для слухачів — Леонід.
“Досить плескати, хочу лопати!”
У Кременчуці Льоня Утьосов дуже швидко став місцевим кумиром. Гостям Театру мініатюр особливо подобалися сольні виступи артиста. Він виконував невеликі, легкі, але виразні пісенні композиції в опереткових номерах. Глядачі так часто кликали Утьосова на біс, що він, бешкетуючи та жартома, кричав зі сцени: “Досить плескати, хочу лопати!” Мовляв, зголоднів.
Леонід знав напам’ять не лише свої ролі та музичні партії, а й чужі. У вільний час він не йшов додому, а сидів біля рояля і спостерігав, як репетирують інші актори. Якось Утьосов врятував спектакль. Захворів виконавець головної ролі оперети австрійського композитора Лео Фалля “Розлучена дружина”. Дізналися про це за пів години до виступу. Квитки розпродані. Скасувати шоу, отже, зазнати збитків та зіпсувати репутацію. Паніка! Що ж робити?
Утьосов впевнено сказав: “Я знаю цю роль!” І без жодної репетиції вийшов на сцену. А після вистави Леоніда запросив до кабінету Шпіглер та збільшив зарплату у 2 рази.
Тривожне щастя
“Кременчук — моє перше театральне місто. Актор Театру мініатюр. Це мені подобалося. Можна зіграти тисячі ролей. Тут відбулася моя посвята в артисти, тут почав я дізнаватися про професійні акторські таємниці”, — писав Леонід Утьосов у своїй книзі “Дякую, серце!”, виданою в 1976 році.
Він почав аналізувати свою творчість і виявив, що коли відчував людину, яку зображував на сцені, то характерні риси персонажа виявлялася спонтанно — інтонації, жести, погляди. Навіть до своїх комедійних ролей у кременчуцькому Театрі мініатюр Утьосов ставився дуже серйозно.
Однак приголомшливий і несподіваний успіх породив почуття безмежної самовпевненості й тримав артиста в постійно піднесеному стані. Він часом не міг заспокоїтися через відчуття щастя та гордості. А глядачі гуділи та аплодували на знак схвалення.
Так, Леонід не був досвідченим майстром, але за його щирість і бурливу молодість прощалися деякі помилки. А кожне добре слово критиків і колег означало, що він став трохи кращим. Зауваження та поради товаришів, акторів та режисера — це й була його єдина, але важлива школа.
Останній поцілунок Рози
У Кременчуці Утьосов не тільки розпочав акторську кар’єру, а й знайшов перше гаряче кохання, що надихає. Ця дівчина мала ніжне ім’я Роза. Леонід закохався так сильно та пристрасно, як це притаманне талановитим, творчим людям.
Але на жаль, мистецтво знову зажадало жертв! На той час у театрах невеликих міст було непорушне правило: кожні кілька сезонів обов’язково змінювати склад трупи. У художніх та комерційних керівників склалося тверде переконання, що тільки нові особистості можуть привертати увагу прискіпливої, вибагливої публіки. А тому настав час Утьосову повертатися до рідної Одеси.
Напередодні від’їзду артист плакав від болісної туги. Йому не хотілося розлучатися ні з милим Кременчуком, ні з Розою. Він стояв біля будинку коханої, поряд із дівчиною, не міг попрощатися назавжди. Дійшло до того, що режисер Троїцький відкликав його й порадив поцілувати Розу востаннє та рішуче піти, не озираючись. Утьосов так і зробив. “Молоде серце відхідливе. Я приїхав до Одеси, поринув у аромат її життя — і Кременчук став далеким, далеким спогадом”, — писав Леонід у книзі “Дякую, серце!”
Чорна ікра в кришталевому посуді
Після Кременчука Утьосову довелося попрацювати на багатьох театральних сценах різних міст: у Ризі, Києві, Москві, Запоріжжі, Парижі, Петрограді. Бувши в столиці Франції, він відкрив для себе нову музику — джаз. А коли повернувся на батьківщину, то разом зі своїм оркестром показав глядачам театралізовану джазову виставу. У 1930 році до програми були включені джазові мелодії Ісаака Дунаєвського.
У 1933 році Утьосов уперше вийшов на сцену разом із донькою Едіт, відтоді вона стала постійною учасницею його колективу. Дівчина свого часу здобула класичну, різнобічну освіту, говорила англійською, французькою та німецькою мовами, захоплювалася танцями та музикою.
До речі, про сім’ю. У 1914 році Утьосов одружився з актрисою Оленою Ленською. Сім’я не бідувала: популярність та талант Леоніда перетворювалися на матеріальний добробут. У будинку Утьосова панувала гостинність і привітність. Артистів часто відвідували знамениті люди, серед яких — Зощенко та Маяковський. Утьосові були щедрими господарями: вони пригощали гостей чорною ікрою та смаженими рябчиками, причому ласощі подавали неодмінно на старовинному кришталевому та порцеляновому посуді.
“Серце, тобі не хочеться спокою”
У репертуарі Леоніда Утьосова — понад 100 пісень. До того ж він знявся в кількох фільмах. А всенародну популярність і любов він відчув після того, як зіграв головну роль у комедії “Веселі хлопці” в 1934 році. “Серце, тобі не хочеться спокою. Дякую, серце, що ти вмієш так любити!” — співали тисячі глядачів після прем’єри.
Цікаво, що деякі акробатичні навички, які він набув у юнацтві, мандруючи з бродячим цирком, стали в пригоді Утьосову під час акторської роботи. Наприклад, у музичній виставі “Дівчина-детектив” Утьосов ходив канатом. А в театральному багатогодинному шоу “Від трагедії до комедії” Леонід показав усі свої здібності: перевтілювався то царем, то революціонером, віртуозно грав на гітарі й співав, танцював із балериною та бадьоро робив трюки на гімнастичній трапеції.
У 1961 році артист припинив концертну діяльність, але все ще керував оркестром і час від часу виконував кілька пісень. Крім того, він давав інтерв’ю на телебаченні та радіо, написав три книги про своє життя. У 1981 році Леонід Утьосов востаннє з’явився на сцені, а у 1982 році — пішов із життя.
