Ім’я композитора Віктора Лісовола тісно пов’язане з музичною культурою Полтавщини та всієї України. Саме він є автором мелодії до народної пісні «Наливаймо, браття, кришталеві чаші», яка давно вийшла за межі одного твору і стала символом національної єдності. Скромний і відданий своїй справі музикант присвятив життя створенню музики, пронизаної духом української землі. Дізнаємося, яким був шлях цього талановитого полтавця. Далі на poltava-trend.
Дитинство і юність музиканта
Віктор Лісовол з’явився на світ 21 лютого 1931 року в селищі міського типу Семенівка Полтавської області. Родина майбутнього музиканта, за його словами, була співочою і «гітарною». Дід Ігнат походив із козацько-старшинського, а згодом дворянського роду Богаєвських. Він мав надзвичайний голос. Батько Віктора Лісовола був високим, струнким і красивим чоловіком із витонченими рисами обличчя. Працював бухгалтером, мав чудову пам’ять і обожнював співати. Бабуся Марія Кирилівна Богаєвська мріяла, що її син Іван, маючи такий сильний голос, стане священником. Він справді вступив до Одеської духовної семінарії, але навчання в нього не склалося.
Мати Віктора Лісовола, Надія Сергіївна, закінчила гімназію. Вона багато читала й обожнювала твори Михайла Грушевського та інших українських авторів. При цьому «Кобзар» Тараса Шевченка був її настільною книгою. Любов до української поезії успадкував і майбутній музикант. Окрім того, Надія Сергіївна чудово грала на гітарі та виконувала романси під власний акомпанемент. Саме завдяки їй молодий Віктор опанував гру на цьому інструменті.
Дитячі роки майбутнього музиканта минули у селі Оболонь Кременчуцького району Полтавської області. Там він познайомився з Анатолієм Івановичем Наумовським, який навчив його нотної грамоти та грі на інших музичних інструментах. Віктор Іванович з особливою теплотою згадував Оболонь. Він захоплювався селом, де росли такі акації, що їх не міг обхопити його батько, а також людьми, які дуже любили співати. Лісовол казав, що це одразу і хор Верьовки, і ансамбль Вірського.
Спочатку Надію Сергіївну дивували співи на різних кутах села. Вона думала, що там святкують весілля або інші родинні події. Лише згодом вона зрозуміла, що це просто мешканці села такі співучі. Перебуваючи в такому творчому середовищі, Віктор почав мріяти про музичну освіту. Найбільше він любив народні пісні.
Але гримнула Друга світова війна. На фронті загинули батько й старший брат Віктора Євгеній. Біда прийшла в родину у 1944 році. Батько й брат загинули один за одним. Потім почався складний повоєнний період. Родина пережила голод 1947 року. Віктору доводилось буквально виживати разом із матір’ю-удовою. Поет Володимир Крищенко пізніше сказав: життєвий шлях Лісовола був дуже важким — «усипаний камінням і битим склом».
Повоєнні роки
Віктор Лісовол мріяв здобути вищу освіту, проте через війну закінчити середню школу в Оболоні йому вдалося лише у 1951 році. На той час хлопцеві було вже 20 років. Майбутній музикант хотів вступити до військового училища, але не пройшов за конкурсом, тому подав документи до Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства. Під час навчання у виші Віктор співав в інститутському хорі, виступав при консерваторії та на студентських концертах. Часто виконував твори в жанрі авторської пісні під гітару й мандоліну.
Через низьку стипендію Лісовол часто недоїдав. Ставши міським жителем, він соромився вдягати ватянку, тому носив легкий одяг не за сезоном, через що одного разу захворів. Віктор несподівано почав сильно худнути. Лікарі діагностували бронхоаденіт. Для лікування довелося взяти академічну відпустку на півтора року. При цьому грошей на ліки не було. Мати, злякавшись за життя сина, буквально впала на коліна перед керівництвом колгоспу, благаючи виділити кошти на купівлю стрептоміцину та інших медикаментів.
Хвороба проходила дуже важко. У цей непростий час Віктора рятували книги, гра на музичних інструментах, спів та малювання. У 1959 році молодий чоловік закінчив інститут і отримав направлення в один із совхозів Донецької області, де зустрів свою справжню любов. Після весілля молодята жили у селі, де майже не було культурного середовища. Тож невдовзі пара переїхала жити до Київської області.
Деякий час Віктор Іванович працював інженером, але найбільшою любов’ю в його житті залишалися українські пісні та думи, поезія Шевченка, Куліша, Тичини, Сосюри та інших українських авторів. До віршів, які особливо запали в душу, Лісовол почав підбирати музику. Першу пісню на вірші Івана Драча Віктор Іванович написав у 1966 році. Він часто виступав на оглядах художньої самодіяльності й різних фестивалях. На одному з таких заходів музикант виконав жартівливу пісню на свою мелодію під назвою «Навіщо мені одружуватися» на вірші Шевченка. Поет Іван Немирович був у захваті від неї.
У жовтні 1969 року Лісовол за підтримки Вадима Крищенка дебютував на Українському радіо. Це стало початком їхньої творчої співпраці. Коли Віктор Іванович дізнався, що при Українському музично-хоровому товаристві почала працювати студія кобзарського мистецтва, вирішив вступати. Уродженця Полтавщини прийняли, попри те, що йому було вже 39 років. Проте навчання грі на бандурі давалося важко. Струни не піддавалися, руки не слухалися, підводила пам’ять. Попри труднощі, вже за рік Лісовол виступив разом із незрячим кобзарем Павлом Супруном у Київському музеї Тараса Григоровича Шевченка.
Яким у житті був Віктор Лісовол?
Віктор Лісовол — людина надзвичайної скромності та глибокої внутрішньої сили. Його життя було наповнене не пафосом і гучними титулами, а тихою відданістю музиці та українській культурі. Попри талант і те, що саме він є автором знаменитої пісні «Наливаймо, браття, кришталеві чаші», він ніколи не шукав слави й не прагнув широкої відомості.
У колі близьких і колег Лісовол відомий як добра, чуйна та уважна людина. Він умів слухати, був терплячим і завжди залишався вірним своїм переконанням. Для нього музика — це не просто мистецтво, а живе дихання народу, спосіб передати свої почуття й думки через мелодію та слова.
Лісовол не розділяв артистичне життя та особистий простір — він жив просто й чесно, не виставляючи себе напоказ. Це пояснює, чому про нього відносно мало відомо широкому колу людей, хоча його творчість займає важливе місце в українській музичній традиції.
Проте його пісні стали справжнім символом українського духу й з часом набули великої популярності. Люди, які були знайомі з Лісоволом особисто, відзначали його щирість та глибину, які відчуваються й в його музиці. До речі, не менш цікавим був і життєвий шлях видатного композитора Георгія Майбороди.
Останні роки життя Лісовола
У січні 2006 року, незадовго до 75-річного ювілею музиканта, на сторінках «Сільських вістей» було опубліковано статтю про самого музиканта та його знамениті пісні. Наприкінці матеріалу було звернення до керівництва України — «хоч тепер гідно вшанувати невідомого автора найвідомішої пісні». Кажуть, статтю прочитали в адміністрації Віктора Ющенка, але реагувати на неї не стали. Відгукнулися тільки вдячні читачі з міст і сіл України. Лише через два роки влада вшанувала Віктора Івановича, надавши йому звання «Заслужений працівник культури України».
Лісовол уже тоді важко хворів, як і його дружина Зоя Микитівна. Вони фактично жили на хлібі й воді. Допомагали подружжю лише донька та друзі. З 2007 року і до самої смерті бандурист мешкав у Вишгороді Київської області. Музикант помер 5 квітня 2013 року. На той час йому було 82 роки. Згодом у місті на честь Віктора Лісовола встановили меморіальну дошку.
