Лео Орнштейн прожив надзвичайно довго — 109 років! Він вважався найстарішим музикантом у світі, але був новатором, дивував своєю “футуристичною” музикою. Уродженець Полтавщини з дитинства виявляв феноменальні здібності, його називали вундеркіндом. Музичні твори Орнштейна, як казали колеги та слухачі, випереджали час. Надихали творчих людей на експерименти в різних сферах мистецтва. Цей піаніст і композитор зумів поєднати авангардну манеру виконання мелодій із потужною, щирою емоційністю. Далі на poltava-trend.
“Нескінченний танець у голові”
Орнштейн згадував, що в період свого творчого розквіту — у 1910–1925 роках — він був “наповнений музикою”, часто чув нові мелодії, навіть перебуваючи в тиші. Лео запам’ятовував твори, але все ж записував їх у партитурі. І робив це, щоб музика “вийшла та припинила нескінченний танець у голові”.
Крім того, композитор стверджував, що “звільняв” свої звукові опуси, коли виконував їх на концертах. І справді, фортепіанні та скрипкові сонати вилітали з інструментів і розчинялися в ноосфері людства. Зміст ексцентричних і часом епатажних творів відображався в їх назвах: “Танець дикунів”, “Самовбивство в літаку”, “Сюїта карликів”.
Лео Орнштейн був не лише своєрідним дивакуватим творцем, а й екстравагантним виконавцем. Не боявся порушувати гармонію тональності та ритму. Здавалося, він наближався до звукового хаосу, рухаючись за польотом фантазії. Але його дивовижна гра давала змогу по-іншому почути найвідоміші світові шедеври музики.
На концертах звучав модерністський Бах та оновлений Шопен. Консерватори обурювалися, а прогресивна публіка захоплювалася. Зухвалі, але ефектні інтерпретації класичної музики народжувалися завдяки інтуїції та особливому чуттю генія. Піаніст спантеличував і водночас задовольняв публіку.
Згадуючи про рідну Полтавщину, Лео Орнштейн неодноразово звертався до української тематики. У 1923 році написав “Вечірню козачу пісню” для камерного оркестру. Трохи пізніше з’явилася “Українська сюїта”, а також сюїти “Козацькі думи” та “Погляд у дитинство”.
“Співоча душа храму”
Коли на початку зими 1893 року в кременчуцькій єврейській родині народився хлопчик, усі заздалегідь знали, яку професію він здобуде в майбутньому. Звернути з музичного шляху навряд чи вийшло б. Його батько Абрам був шановним кантором — солістом, піаністом, диригентом та викладачем вокалу в синагозі. Євреї-парафіяни та інші любителі духовної музики називали Абрама “співочою душею храму”. Краяни були б дуже здивовані, якби популярний талановитий кантор віддав свого сина, наприклад, у ремісниче училище.
До того ж ще один родич Лео — рідний дядько — був відомим у Кременчуці скрипалем. Він нерідко заколисував малолітнього племінника ніжними мелодіями скрипки. Не дивно, що Лео з дитинства жив у чарівному світі музики, а у 6-річному віці вже грав на фортепіано.
Щоправда, цікавість до юдейської духовної тематики не виникла в юного музиканта. Його виховували в межах традиційних догм, але молодший Орнштейн сприймав релігійну атмосферу з повагою, але без наснаги. Втім, національного коріння композитор не соромився, вони навіть виявлялися в його творчості. У 1930 році Лео написав “Єврейську рапсодію”, а у 1975 році — “Єврейську фантазію” для скрипки та фортепіано.
Публіка любить сенсації
У 1902 році видатний польський піаніст і композитор Йосип Гофман гостював у Кременчуці. Якось він відвідав місцеву синагогу, де в цей час грав на піаніно молодший Орнштейн. Маестро був приємно здивований тим, як віртуозно й легко музикує 9-річний хлопчина. Гофман відразу ж зрозумів, що цей кременчуцький провінціал зможе в майбутньому виступати в найкращих концертних залах світу.
Недовго думаючи, композитор написав захоплену та переконливу рекомендацію, завдяки якій можна було вступити до середнього або до вищого музичного навчального закладу. Так Лео і зробив, дуже молодий вік не завадив. Не дарма хлопчика називали вундеркіндом. Він розпочав навчання в одній із київських музичних шкіл, а у 1904 році вже навчався в Санкт-Петербурзькій консерваторії. У вільний час встигав ще й заробляти гроші, акомпануючи оперним співакам.
У 1906 році Орнштейни іммігрували до США й оселилися в Нью-Йорку. Лео здобував освіту в Інституті музичного мистецтва. Перший сольний великий концерт кременчуцького юнака відбувся у 1911 році. Це був чудовий, але не надто дивовижний виступ — Лео виконував класичні твори у звичайній манері.
Однак після дебюту молодий музикант раптом вирішив, що шанувальників привабить не лише філігранна гра, а й новизна, сенсація, експеримент. Він почав музикувати, використовуючи несподівані, епатажні способи. Також складав свої твори. Його творчість почали називати приголомшливою, навіть “дикою”, критики почули “нагромадження дисонансів та складні ритми”. Втім, кременчуківець мав рацію: після створення вигадливих, екстравагантних композицій він став знаменитим.
“Еволюція шедеврів” та Бетховен “зі скрипом”
У 1914 році Лео Орнштейн дебютував у Лондоні, де викликав бурю емоцій. Всупереч протестам деяких ортодоксальних музикознавців, багато поціновувачів класичної музики визнавали, що оригінальна обробка симфоній Бетховена, рапсодій Ліста та оперних арій Шуберта допомагає краще зрозуміти твори геніїв. Орнштейн ніби зумів вплести у звукові візерунки відомих композицій різноколірні нитки своїх мелодій, не змінюючи водночас задум авторів. Критики називали творчість Лео “еволюцією шедеврів”, а його самого — музикантом-футуристом. Він, як і мільйони людей, насолоджувався творіннями всесвітньо відомих геніїв, але водночас не соромився висміювати деяких канонічних персон музичного всесвіту. Якось, слухаючи симфонію Бетховена, Лео єхидно зауважив: “Схоже, він поєднав звуки флейти та віолончелі зі скрипом старих інструментів”.
Орнштейн усвідомлював, що експериментуючи з творчою спадщиною визнаних композиторів, він наближався до межі дозволеного, але не наважувався руйнувати чи перетворювати музичну архітектуру класичних творів. Хоча й зізнавався, що є велика спокуса створювати компіляції — гібридні твори, у яких співавторами мимоволі ставали композитори минулих століть. Втім, Лео вистачало таланту та працездатності писати власну, унікальну музику.
Відлюдництво замість тусовок
Орнштейн, безумовно, був зіркою, але його внутрішній світ страждав від надмірної уваги людей та публічності. Розвивалася соціофобія, зумовлена особливостями психіки. У 1930-х роках він зупинив концертну діяльність, жив у відлюдництві й поринув у творчість.
Неможливо точно схарактеризувати музику Орнштейна, оскільки вона охоплює широкий спектр стилів. Він говорив, що творчі ідеї не можна втискати в одну форму, кожна думка чи образ мають існувати в індивідуальному оформленні. Але типова риса його музики — це величезна енергія. Є моменти спокою та споглядальності, але це лише інтермедії між люто динамічними, імпульсивними пасажами.
Однієї з небагатьох осіб, з якими Орнштейн близько спілкувався, була його дружина Пауліна. За 67 років подружнього життя вони майже не розлучалися. Ця жінка обожнювала Лео та його музику, надихала, оберігала чоловіка.
У 1970-х роках він написав “Фантастичні п’єси” для фортепіано і “Ліричну поему” для флейти, а також ноктюрни, музичні легенди, квінтети, балади, сюїти. У 1990-х роках Орнштейн створив останній великий твір — фортепіанну сонату, у якій поєднав усі стилі зі свого репертуару. 24 лютого 2002 року Лео Орнштейн помер і був похований на єврейському цвинтарі в штаті Вісконсин.
