Співачка з народу і для народу

Раїса Кириченко була не просто народною артисткою, Героєм України, кавалером орденів Княгині Ольги та Миколи Чудотворця, лауреаткою Національної премії України ім. Тараса Шевченка та премії ім. Дмитра Луценка. Вона була співачкою з народу й для народу, яку називають берегинею народної пісні. Далі на poltava-trend.

Любила світ і все довкола

Вона народилася в с.Землянки на Глобинщині 1943 року. У матері вже було 4 дітей, її чоловік пішов на війну, тому п’ятої вагітності жінка хотіла з відчаю позбутися. Але її ненька не дозволила. Мовляв, це ж янгол божий, народжений від любові ще й на Покрову. І Раїса стала щастям для батьків. 

Вони обоє чудово співали. Батько після прослуховування у Харківській опері був би прийнятий туди солістом, якби не війна. Мама мала красиве сопрано. А Раїса ще дитям “виступала” біля хати під супровід губної гармошки, яку тато привіз із фронту. 

Вона змалку була привчена до роботи. Тому на піку її слави багатьох дивувало, що артистка вміла не лише чудово куховарити, а доїти корову, мазати хату, поратися на городі. Раїса вдалася красунею з простою вдачею і неймовірним голосом, м’яким мецо-сопрано, і цим підкорила мільйони. Дослухаючись настанов нені, яку любила страшенно, Раїса все життя співала душею та й світ увесь любила від душі. Часто казала, що душі є навіть у дерев, а тому обіймала й милуватися ними. Насамперед тими, які бачили її батьків.  

Раїса безмірно любила й рідні село і хату — обитель сімейного й творчого щастя. І казала, що ніколи не хоче там нічого змінювати в пам’ять про батька, який доклав до неї майстровитих рук. У своїй книзі спогадів “Я козачка твоя, Україно” Раїса Панасівна наголошувала: “Дім мій там, де я народилася! Всі знали, якщо я кажу: Я їду додому! То це і означає, що їду я додому, не у Черкаси чи Полтаву, де доводилось жити, а у Корещину, Глобинського району, Полтавської області!”.  

Кохання нероздільне з піснею

В дитинстві їй снилося (а виходить передбачалося), що розправляє “крила” сукні і йде на сцену. Коли працювала в колгоспі, співала в хорі доярок та й часто просто за роботою. Батько помер рано і підтримкою при вступі до Полтавської філармонії стала мама. 30 кілометрів пройшли разом на прослуховування, аж на ногах потріскалися водянки. Та марно — не прийняли, бо ж голос у Раї був “народним”, а не “академічним”. Але вона від мрії не відступилася. А з роками раділа, що її голос не зламали. 

Одного разу в село приїхав хор Кременчуцького автозаводу. Раїсу, яка співала в кузові вантажівки, почув його керівник Павло Отченаш. Він і запросив її в колектив. Раїса працювала на заводі, заочно закінчила десятирічку, співала у хорі. І врешті розкрилася в усій співочій красі. Вже незабаром вона стала солісткою Полтавської, потім Житомирської і Херсонської філармоній. 

З 1962 р. Раїса співала в ансамблі «Веселка» Полтавської філармонії, де й зустріла свою долю — баяніста Миколу Кириченка (при зустрічі випадково влучила йому в око сніжкою і дуже злякалася). 1963 року пара одружилася і наречена цим відкинула пропозицію стати солісткою хору ім. Г.Верьовки. 

На запрошення керівника ансамблю «Льонок» Анатолія Пашкевича Кириченки переїхали в Житомир. У 1968 році Пашкевич очолив Черкаський народний хор і пара увійшла до його складу. Вони працювали як одне ціле, окрилені піснею. Для Раїси Микола став не просто чоловіком чи незмінним акомпоніатором, а коханням на все життя. І він кохав, дбав про її здоров’я, зігрівав у холод її сценічне вбрання, готував під час гастролей, і просто жив нею… Микола нерідко казав, як йому пощастило бути з вірною жінкою, якою захоплюються всі чоловіки. 

Мала дар відчувати пісню

З часом кожен концерт Черкаського хору нагадував концерт Раїси Кириченко. Глядачі йшли на захід насамперед, якщо співатиме “ота красива висока дівчина”. Довелося створювати щось своє: у 1983 році виник фолк-ВІА “Росава” при Черкаській філармонії. Подружжя ставало все популярнішим. Але Раїса зрозуміла, що в місті їй дихати не дає хімзавод. Тому, отримавши замовлення з рідної Полтавської філармонії 1986 року, пара радо переїхала в Полтаву, де створили ансамбль “Калина”, а 1987 виник ансамбль “Чураївна”. 

 У 1989 рік став початком викладацької діяльності Р.Кириченко (зокрема у Полтавському музучилищі ім.М.В.Лисенка). Щоб таки мати музичну освіту, навчалася у Харківському університеті музики. Вона не хотіла ламати голос і вирішила диригувати. Професор отетерів, побачивши абітурієнтку і мовив: “Це нам у вас вчитися потрібно!”. 

Співпраця з А.Пашкевичем, а згодом з В.Крищенком, Д.Луценком, О.Чухраєм, О.Білашем, О.Злотником та іншими піснетворцями принесла чудові плоди. Від солістки Раїса Кириченко пройшла шлях до заслуженої і згодом народної артистки. Вона уміло вдосконалювала пісні. Мала дар відчувати музику і слова, а тому співала лиш пісні, які ставали хітами.

1993 р. запамятався успішним сольний концертом-бенефісом в Полтаві. А далі її слава дісталася Америки, Австралії, Канади, Німеччини, Алжиру, Польщі, Філіппін, Тунісу, Монголії. Співачка зрозуміла, що пісня не має кордонів і мовних бар’єрів, якщо співати душею… Вона віталася з публікою, розгорнувши руки-крила, немов бажаючи обійняти світ!

Страшний сон став реальністю

“До тридцяти років, я була найщасливішою жінкою в світі! Все думала: Боже! Та чи може бути у людини таке щастя? А потім приснився страшний сон…”, — писала співачка. Він збувся. Спадкову хворобу нирок посилили переохолодження, далися взнаки й інші проблеми зі здоров’ям, втрата матері і товариша Назарія Яремчука. Та Раїса Панасівна не жаліла себе і жертвувала сцені. 

Настав час термінової трансплантації, за яку бралися німецькі лікарі. А де ж взяти десятки тисяч доларів, коли все життя — для людей? І тоді рятувати її постали самі люди. Організували благодійні заходи, несли кошти і в лікарню, але їх бракувало. А вона соромилася, мовляв, хто повірить, що в артистки немає статків. Німеччина і Канада в обмін на порятунок пропонували громадянство. Але Раїса відкинула таку “ціну”. Та поїхати в Німеччину вдалося завдяки графу Бенно Азоліні. Він заклав під заставу свій будинок і оплатив операцію, сказавши: “Ця вродлива жінка житиме!”. 

Книга Р.Кириченко

2000 р. Кириченки переїздять у Київ. Та Раїса Панасівна відчула, що хоче зробити добро для рідного села. Вона взялася відновити церкву у Корещині, звести школу у Землянках, відновити дитсадок, газифікувати ці села. І їй це вдалося, хоч витратила все, що мала. Люди йшли до Кириченокі за усілякою допомогою, як самі казали, наче в “храм безвідмовності”. “Ви що подуріли? Ви все віддаєте. Народна артистка їздить на старих “жигулях”, розваляться скоро. А собі треба теж щось залишати”, — говорив Микола Ляпаненко, товариш і кум подружжя, голова ТРК “Лтава”, поет, заслужений журналіст України. — Та вони дивилися на мене своїми проникливими очима і я розумів, що це все їм дуже важливо”. Кириченки прагли віддячити тим, хто вимолив Раїсу Опанасівну у Бога. Найбільше майно, що заробили — хіба квартира у Києві і в Полтаві. Бо скарби подружжя вбачало в своїх стосунках, творчості, в людській повазі.

Розправила крила до неба

Творче життя в столиці відродилося новими ефірами, хітами, альбомами. Кириченки неперевершено заспівали дуетом на фестивалі Білоножків “Мелодія двох сердець”. Але Раїсі все важче було виходити на сцену. Лікарі забороняли співати навіть під фонограму (чого не робила зроду). Але вона вдягала сценічне вбрання, підбори і йшла. Нерідко після виступу непритомніла. Збій давало вже серце від постійного прийому ліків… Її руки-крила  9 лютого 2005 р. піднялися не до людей, а до неба. “Колю, тільки Корещина, ти обіцяв…” — сказала йому востаннє (тобто, щоб поховали її не на Байковому кладовищі як належало, а поруч з мамою). 

Раїса Опанасівна була великою патріоткою. На сцені заспівала лиш одну російську пісню. Вона віддано цінувала слухачів, а кожну пісню плекала як дитя! Своїм продовженням вважала тоді юну співачку Наталочку Шинкаренко. 

Н.Шинкаренко.

Завдяки старанням М.Ляпаненка у Полтаві є вулиця Раїси Кириченко, меморіальні дошки, на будинках, пов’язаних з нею, пам’ятники. Він взяв опіку і над пісенним спадком. Микола Кириченко ж називав життя без своєї Раїси “відживанням”, намагаючись долучатися до збереження пісенної пам’яті, створення музеїв (при Полтавському педуніверситеті, у Землянківській школі), встановлення пам’ятників,  меморіальних дошок на будинках у Києві, Черкасах, Полтаві та у Корещині, на церкві у Корещині, дитсадку та школі у Землянках), заснування фестивалів у Землянках і Полтаві. Але 2013 року Микола відійшов до коханої…

Comments

.,.,.,.