“Король опери” Борис Гмиря і його зв’язок з Полтавщиною

Його голос називали “дарунком вищих сил”, а його самого — “королем опери”, “великим Борисом із голосом “басо-абсолюто”. Українського камерного та оперного співака і народного артиста Бориса Романовича Гмирю іменували генієм ще при житті. Він виконав більше 600 камерних творів. Це близько 300 українських народних пісень та романсів, 179 російських та 100 західних. А ще 39 оперних партій, 85 епізодів із вокально-сценічних і симфонічних творів, десятки трансляційних концертів. Дві сотні його платівок було видано більше 120-ти разів накладами від 100 000 до 600 000 примірників! Також Борис Гмиря залишив по собі величезну епістолярну спадщину: науково-популярні і мистецькі публікації, щоденники, самих лише листів до 7 тисяч. Далі на poltava-trend.

Окрім звання “народного артиста”, він мав ряд найвищих відзнак того часу, а ще велику любов народу і навіть його… суворий осуд. 

Від різноробочого — до генія

Герой цієї розповіді народився 1903 року в місті Лебедин, що нині належить до Сумської області (а тоді — до Харківської губернії). Біографи завжди згадують про бідне дитинство Бориса Гмирі, постійні намагання заробити на хліб, працюючи різноробочим, кочегаром, вантажником, судовим “кур’єром”… А ще про те, як малий Борис просився у батька продовжити навчання після церковно-приходської школи, але ж для цього потрібні були форма, калоші, книги. А це були для сім’ї непосильні витрати. 

Не оминають дослідники і фактів про особливий зв’язок Бориса Гмирі з матір’ю. Саме з її роду він і успадкував неперевершений голос. Ненька так любила слухати виступи сина: і коли робив перші кроки майстерності, і коли стояв уже знаменитим на сцені! І він відповідав їй щирою взаємністю. Одного разу, вже на піку Борисової популярності, його мати захворіла і не змогла почути виконання сина в опері “Євгеній Онєгін”. Але після виступу Борис таємно приніс із театру костюм свого героя-князя і заспівав найріднішій шанувальниці знамениту арію “Любви все возрасты покорны”. Мати, свята для нього людина, чи не єдиний світлий спогад дитинства, тоді була щаслива, а за два дні її не стало… Колись у 18 років, дізнавшись про смерть батька і сестри в часи голодомору, Борис вернувся в рідний дім і врятував тоді знесилену матір. А тепер уже нічого зробити не зміг…

Батьки Бориса Гмирі: Роман Костянтинович і Ганна Федорівна Гмирі.

Життєпис Бориса Гмирі насичений і строкатий. Про нього чимало написано, його ім’ям названі кілька вулиць, зокрема й у Полтаві, про генія сцени знімали фільми і нерідко дискутували. Навіть усе найцікавіше неможливо розкрити у невеликій публікації. А ще ж так багато сторінок його життя залишаються утаємниченими…

“Затемнені” полтавські сторінки біографії

Про зв’язок з Бориса Гмирі з Полтавщиною дослідники говорять мало, описуючи часто його епітетом “трагічний”. Та й сам Борис Гмиря якнайменше намагався згадувати цей період, який припав на часи німецько-фашистської окупації. 

Як розповідала племінниця його дружини та очільниця Фонду Бориса Гмирі Ганна Принц, у той період знаменитий співак нібито хворів (лежав у лікарні з гострим нападом радикуліту) і саме з тієї причини не зміг разом з колегами з оперного театру виїхати в евакуацію. І вийшло так, що, залишившись на окупованій території, він змушений був співати… для німців. Про такі виступи, спершу в Харківському оперному театрі, а згодом у Полтавському музично-драматичному театрі імені М.В.Гоголя, у дослідників думки неоднозначні. Одні наполягають, що тодішня влада винна, що не налагодила евакуацію культурних діячів, і що їм, залишеним в окупації, треба було якось виживати і працювати на ниві культури, щоб там не було на душі. Інші ж дорікають таким не поодиноким митцям як Гмиря. За словами Ганни Принц, окупантам не важлива була політична чи якась інша позиція генія, його здобутки і звання. Будучи вражені його талантом, вони зважали тільки на це і навіть докладали зусиль, щоб співак виїхав до Німеччини. Попри чутки, Г.Принц заперечувала, що Гмиря співав навіть для Гітлера (хоч ходили розмови, що німці возили Гмирю в ставку Гітлера під Вінницею чи навіть у Берлін). 

Борис Гмиря в ролі Мефістофеля. (Опера Ш.Гуно “Фауст”).

Проте вона підтвердила, що існувало розпорядження гауляйтера Еріха Коха вивезти талановитого Гмирю з України живим чи мертвим. Тоді більшість артистів Полтавського театру справді були вивезені в Німеччину. Гмиря ж відтягував від’їзд, мотивуючи це хворобою дружини. Кажуть, комендант Полтави Фуртвенглер, освічений німець (брат відомого німецького композитора), який захоплювався талантом Гмирі, пропонував йому втекти, вилетівши за кордон, і мати змогу підкорювати найкращі театри світу. Але Гмиря відмовився, нібито тому, що вважав, що не зможе жити й співати на чужині… Ситуацію згодом вирішило звільнення українських міст. Та спів в окупації суттєво вплинув на ставлення влади і співвітчизників до Бориса Гмирі. Але його талант був першим чинником, що лишав його на сцені.

Борис Гмиря і Решетилівка

Та Гмиря був пов’язаний з Полтавщиною ще до періоду Другої Світової. Інформації про це теж крупиці. І ймовірно тому, що його наполегливий шлях до успіху тоді лише починався. І тут у біографії виринає Решетилівка. У своїх щоденниках Борис Романович зазначав, що був пов’язаний з Решетилівкою з 1926 року. Так, у виданні “Борис Гмиря і його щоденники” йдеться, що в Решетилівці він спочатку працював уповноваженим обласної страхової каси —  організації, яка надавала матеріальну допомогу трудящим. Потім Борис Романович працював у Решетилівці завідуючим сільським клубом (а вже згодом, з травня 1928 по жовтень 1929 р., він був членом правління та відповідальним секретарем товариства “Геть неписьменність” у Полтаві, зокрема тоді він і перебрався в Полтаву). 

Очоливши сільбуд у Решетилівці, Гмиря активно проводив культурно-просвітницьку роботу. Серед іншого брав участь в організації роботи хат-читалень, виїжджаючи до людей у віддалені села в будь яку пору. Про період праці на Решетилівщині Борис Гмиря згадував, що йому було дивно і непособі, що тоді тут не було радіо. І він своїми силами, розшукавши необхідну інформацію в книжках, вирішив сконструювати радіоприймач. По деталі, яких бракувало, з’їздив  у Полтаву. І врешті зібрав і налаштував приймача. “І як було образливо в перші дні, коли приймач мовчав”, — згадував Гмиря. Кепкуючи з нього, голова райвиконкому зауважував: “Мовчить радіо, на всю Решетилівку мовчить!”. Та цілеспрямований Гмиря домігся свого, про що зазначав: “Але я переміг — радіо заговорило, і вже дійсно на всю Решетилівку. Далі почалася зовсім інша клубна самодіяльність”. Згодом Б.Гмиря з однодумцями організував гурток, учасники якого конструювали радіоприймачі, радіотранслятори, встановлювали їх на вулицях Решетилівки. Сьогодні експозиція, присвячена Б.Гмирі, є у Краєзнавчому музеї Решетилівської міської ради.

Гмиря-студент у Харкові.

Серед нечисленних документів, що свідчать про діяльність Б.Р.Гмирі на Полтавщині — одна з довідок 1929 року. У ній ідеться,  що громадянин Гмиря був активним громадським працівником товариства “Геть неписьменність”, але залишив посаду за власним бажанням, вступивши на навчання до м. Харкова (тут він 1930-го вступив до інженерно-будівельного інституту, але набутий фах так і не став його долею. Вже 1939 р. Гмиря закінчив Харківську консерваторію, навчався досконалому вокалу у знаменитого  педагога Павла Голубєва і вже з 1936 р. виступав на сцені Харківського оперного театру).  Та після переїзду до Харкова зв’язок з Полтавою не розірветься остаточно. І мова зокрема про вищезгаданий сумний період окупації. Є дані, що з 19 вересня 1943 по 1 червня 1944 Борис Гмиря працював у Кам’янці-Подільському: зокрема у Полтавському музично-драматичному театрі, який у це місто перевели німці. 

Його кликали найкращі театри світу, та не пустили радянські “лещата”

В ролі Султана (“Запорожці за Дунаєм”).

Слухачів просто полонив сильний і в той же час м’який та оксамитовий бас кантанте широчезного діапазону Бориса Гмирі. А ще щирість, відшліфовані техніка та культура виконання. Сцена дала змогу Борису Гмирі побувати в образах Тараса Бульби, Максима Кривоноса, Мефістофеля, вельможного Султана, дона Базиліо та в багатьох інших. Його кликали співати в Ла-Скала, Гранд-Опера, Метрополітен-Опера та інші найкращі театри світу, а радянські “лещата” зробили все, щоб він туди не потрапив. 

Б.Гмиря в ролі Тараса Бульби (опера М.Лисенка “Тарас Бульба”).

Та позитивним би чи негативним героєм він поставав перед глядачами, вони бачили перед собою насамперед генія, таланта і дивувалися цьому Божому обдаруванню. Бориса Гмирю кликали до москви, та він не покинув Україну. Йому дорікали за діяльність в окупації і водночас підносили за обдарування. Як би там не було, та поховали Бориса Гмирю 1969 року в Києві саме під звучання стрілецької пісні у виконанні капели бандуристів “Чуєш, брате мій” на вірші Богдана Лепкого і на музику його брата Лева Лепкого. Себто під пісню, заборонену в радянський період… 

1962 року Б. Гмирю внесено в міжнародний довідник “Who is who?”, а 1992 року він потрапив у сотню найвідоміших українців за всю історію України. Сьогодні його виступи легко знайти й послухати в Інтернеті. Тож, при бажанні, кожен може відкрити для себе цю особистість…

Comments

.,.,.,.